ПОКРОВА
Залунали осінні сонети,
Від негоди потьмарився Львів.
Шпиль костелу святої Ельжбети
Сіру хмару хрестом зачепив.
Неквапливо скидали дерева
Своє жовте вбрання чарівне.
І на вимоклий брук міста Лева
Тихо падало листя тьмяне.
Літні фарби померкли і знову
Відлетіли пташині ключі.
Пожовтіла трава і Покрова
Вкрили інеєм землю вночі.
У той день я купляла гостинці,
Готувалась приймати гостей.
В центрі міста зійшла на зупинці
І побачила групу людей.
Переважно студентського віку.
По дорозі йшли неподалік.
Я здригнулась від їхнього крику
Та від звучного тупоту ніг.
А юрба до війни закликала
І фашиста криваве клеймо
В них на стягах ганебно палало,
Як на оці потворне більмо.
До Росії нестримна ненависть
Криком рвалася з їхніх грудей.
Мабуть, люта до ближнього заздрість
Так спаскудила душі людей.
Позіхали їм вслід перехожі,
Не зважали на «гру дітлахів».
А для мене вони були схожі
На ненависну зграю вовків.
Я мерщій поспішила до хати,
Я в цей день зрозуміла усе.
Не Росія наш ворог заклятий,
А та гидь, яка розбрат несе.
СОЛОМІЯ ГАЛИЦЬКА
(березень 2016)