Перевод с украинского:
В саду у нас росла роскошно, пышно флора –
крапива, георгин, любисток и ревень,
И прадед мой бродил, как призрак Эльсинора,
и сойка меж кустов кричала целый день.
Смородина в тот год заполонила лето.
Малина разрослась, как дикий чагарник*.
Индустриальный чад дыханья пятилеток
к нам в сад ещё, по счастью, не проник.
Цвели и гребешки…и яблоня родила.
Заполнил огород свой собственный туман.
Бабуся огород так-сяк огородила,
а после каждый год белила тот паркан.**
Потом в заборе кто-то выломал штакету,
фонариками груш чаруясь меж ветвей.
В той дырке сквозь забор открылся мир поэту,
и сложный и простой, что не осознан был.
Прорублено окно – в Европу из укропа.
И двигатель там был – тягучим, паровым.
И прадед мой ходил, как Ной после потопа,
а я, мала ещё, жила как херувим.
Порхала я в саду, сбивая трав оплётку,
лелеяла в гнезде родившихся птенцов.
А утром сквозь сирень глядела я на тётку:
была она, как куст, что розов и пунцов.
Идиллия? – Скажи. Архаика нелепа?
Пусть в уголке души пребудет этот сад.
Вот дожилис: забыли мы цвет неба!
Оно ж бывает колера досад.
Пусть будет сад, и дерево ветвится,
и кот-воркот, и много разных див.
Со взрослой памятью шутить нам не годится:
Судьба – не слайды – смотрит в объектив.
* - кустарник
**- забор
Оригинал:
У нашому саду була розкішна флора,—
жоржини й кропива, любисток і ревень.
І прадід мій ходив, як привид Ельсінора,
і сойка у кущах пищала цілий день.
Була в тому саду смородина й порічки.
Малина розрослась, як дикий чагарник,
Індустріальний подих п'ятирічки
до нас у сад тоді ще не проник.
Ще півники цвіли. Ще яблуня родила.
В городі ще стояв локальний, свій, туман.
Бабуся той город так-сяк обгородила,
а потім щовесни білила той паркан.
А потім в паркані хтось виламав штахету,
ліхтариками груш вчарований між віт.
В ту дірку в паркані відкрився світ поету —
великий, і складний, і незбагненний світ.
Прорубане вікно — з укропу у Європу.
В Європі вже був млин, двигучий, паровий.
І прадід мій ходив, як Ной після потопу,
А я собі, мала, була — як херувим.
Я пурхала в саду, розгойдувала квітку.
Полохала в гнізді пташину боязку.
А вранці крізь бузок дивилася на тітку,
котра була чомусь — як свіжий кущ бузку.
Ідилія? Кажіть. Архаїка? Не треба.
У закутку душі хай буде трохи сад.
Вже дожились — забули колір неба,
воно буває кольору досад.
Хай буде сад, і дерево крислате,
і кіт-воркіт, і ще багато див.
Доросла пам'ять — то уже не слайди.
Тоді вже доля гляне в об'єктив.
Спасибо Нине Шендрик
за оригинал!