Наважусь – час мені звільнитись
Від болі гіркоти моєї,
Вдихнути вкотре, розлучитись
З любов’ю, пам’яттю твоєю.
Турбот і світлі я цурався,
Бо не для них був створен я.
Та з радістю вже попрощався,
Яким мене страшить бідам?
Хочу бенкетів та похмілля,
Бездушним в світи стану жить.
Ділить веселощі – з усіма,
Ні з ким же горя не ділить.
І хоч ладнали ми з судьбою,
Та сенс життя мій втрачено.
Назовсім кинутий тобою,
Ніщо вже ти – і все ніщо.
Мій усміх – горю лиш загроза,
З-під нього всім видніш печаль.
Він, як на тій гробниці роза,
Лиш мука, влита міцно в сталь.
Нехай між друзів у розмові
Палкий веселий сміх дзвенить.
Хоча і смішно юнакові,
А серце біднеє болить.
Бувало місяць повний зійде
Над небом вкритою землею,
Він хвилі омиває світлом,
А я до тебе весь душею,
Гадав, що погляд твій мрійливий
Навіки місяць полонив.
О Тірзо! На твою могилу
Тоді кидав проміння він.
В часи безсонного недугу
отрутою кипіла кров.
«Ні», - думав я, - «Стражданням друга
Чи не стривожиться любов!»
Дар зайвий лиш тому свобода -
Хто кутий в років кайдани.
Ось воскресить мене природа!
Навіщо? Ти вже неживий.
Міцна любов, печаль бурхлива.
Благаю, обійми мене!
Стань стражем вірності правдивим,
Чи серце кинь в вапно брудне.
Та не погасне жар бунтівний,
Горить за шаллю гробовою.
Й до мертвої вогонь надії
Святіш любові до живої.