Вже стільки тої бронзи і заліза
У твердь земну, насіявшись, вросло,
Що кинь, здається, невелику гільзу –
Ураз розрівноважиться село!
Й похилиться на полини всевишні,
На береги осипані
Давно…
Вже стільки тої бронзи…
Навіть вишні
Не відають: це дійсність чи кіно?..
Лиш фронтовик, із могікан – останній,
Все знає достеменно, та мовчить.
Лиш дивиться,
Як на старім кургані
Розмахують руками сівачі.
Вони вже всю засіяли державу,
Всі гільзи підняли на лемешах…
…Вже стільки тої бронзи…
Вже не слави,
А супокою кожна жде душа.
* * *
Немеряно всего: железа, бронзы
В земную твердь, насеявшись, вросло.
И кажется, что даже гильзу бросишь -
Утратит центр тяжести село.
Наклонится на травные основы,
На берега, осевшие
Давно…
Как много бронзы…
Даже сад вишнёвый
Не ведает: реальность иль кино?
Лишь фронтовик, из могикан – последний,
Всё зная, думу думает одну.
И смотрит молча,
как курган засеяв,
Вновь сеятели тянутся к зерну.
Они уже засеяли державу,
Подняли гильзы плугом не спеша…
Как много бронзы…
И уже не славы -
Покоя в жизни требует душа.