У коханні годі шукати рівності.
На відстані крісла я торкаюсь тебе душею.
СО2 твого видиху входить у мої легені.
Я падаю у безодню, наче у пекло,
де палає моя сутність, щоб там згоріти до тла,
щоб безтілесним втраченим Я
розчинитись у небі…
І тоді твої ніжні руки з тонкими зап'ястками
збирають мій попіл у амфору.
У океані пристрасті
у вутлому човнику свідомості
ти розсипаєш рештки мене
у Маріанську западину,
звідки мої очі зорять білі хмарини,
що приймають обличчя
Старця, Ганеші, Діви з Малям, Сплетених Тіл Коханців.
Я молюся багатоликому Світовиду за повноту щастя,
яке входить у моє життя разом з твоїм подихом.