Дрю працювала казкаркою. Звичайною казкаркою у департаменті казкарів великого видавництва. Її стіл стояв у середньому ряду рівно посередині серед однакових столів ординарних казкарів. Дрю спеціалізувалась на любовних історіях. Причому, нещасливих чи містичних. Усі її історії були про неможливе кохання, заборонене кохання, уявне кохання, розлучене кохання, нерозділене кохання. Її герої були неймовірно самотні, хоча, треба надати належне Дрю, і неймовірно незалежні…Свої твори Дрю кожного разу підписувала новим ім’ям, наче боялась, що хтось вистежить її дорогоцінну персону, немов вона дійсно була комусь потрібна. Дрю справді вірила у свою винятковість, але про те було мало кому відомо, тому що у Дрю був талант непомітності, як у всіх народжених у висхідному скорпіоні. Кар’єрного росту Дрю теж ніякого не мала. Правду сказати, яка кар’єра може бути у того, хто кожного дня міняє ім’я? Здається, Дрю це ніскільки не тривожило. Єдиним, чим Дрю дорожила було її 33 місце у середньому ряду, посередині. Наша письменниця була поведена на нумерології, а особливо на трійках…
Одного дня у департаменті Казкарства з’явився новий співробітник. Його взяли секретарем Начальниці, тому його стіл стояв у першому ряду біля кабінету Старшої. Відтоді, як він з’явився, героєм усіх творів Дрю став цей вже немолодий, але дуже симпатичний чолов’яга, який здавався завжди на передовій. Не помітити його було неможливо. Він голосно сміявся, голосно задавав питання, вертівся на всі боки, тому не дивно що саме його холерична спина завжди мусолила очі Дрю. Дрю настільки звикла до його спини і довгого волосся, що якщо він з якоїсь причини не з’являвся на роботі, Дрю не могла сконцентруватися, повністю випадала з життя…і до вечора уже була з нежиттю.
Брала лікарняний, ішла додому, включала комп’ютер, знаходила веб-версію їх журналу, і починала перечитувати все ним написане знову і знову, ніби і так уже не знала напам’ять все ним написане. Кожного понеділка, коли виходив новий журнал, і їм один і той самий хлопчина, що вже став огрядним дядьком, кидав свіжі номери, вона першим ділом розшукувала його статтю. Хоча, що цікавого могло бути для неї у кулінарних рецептах, які він писав, самому богу відомо.
Так, ви будете сміятись, але наш герой (назвемо його Тарас) вів кулінарну колонку. Усі свої рецепти Тарас присвячував якійсь Яніні, що саме по собі хвилювало жадібну до секретів скорпіонську душу Дрю. Але мало того, рецепти були написані у формі любовних листів! Ну…принаймі, так здавалось Дрю. І, звісно, як ви вже здогадались, Дрю не раз мріяла себе у ролі цієї Яніни. Але, але…
На жаль, любі мої, усі ці мрії були…абсолютно безпідставні. Тарас не мав уявлення про безіменну казкарку з 33 столу. Якби Дрю хоч якимось чином дала про себе знати, можливо…Але усе це пусті балачки. Тож хай собі морочить голову Дрю. А я ж не буду мучити своїх читачів і одразу скажу, що Тарас дійсно присвячував свої рецепти Начальниці департаменту, дійсному члену-кореспонденту академії красного письменства імені Гермеса пані Аннабері Рі, яку за очі називали Ізольда Золотокоса, про що ясна пані прекрасно знала, і часто сміючись, сама себе кликала Золотцем.
Усі у департаменті знали про таємну пристрасть Тараса, окрім бідолашної Дрю…і, як не дивно, самої пані Аннабері.
Світ не бачив такої краси, як пані Аннабері Рі!
Саме нашій героїні присвячені ці рядки казкаря зі столу 12.
Дрю, як і усі у департаменті, захоплювалась не лише красою панни Рі, але і її блискучим стилем. Здається, сам Гермес у її подобі зійшов на землю, щоб явити світові, що таке Письменство з великої літери. Пані Рі ж, наче сама свята невинність, ніколи й виду не подала, що свідома своєї сили. По відношенню до підлеглих це був сущий Янгол.
Наша історія не мала б закінчення, якби одного дощового дня Дрю, вичитуючи рецепти Тараса не помітила одруківку….
За вікном блиснула блискавка, вдарив грім – і Дрю прочитала…не «моя люба Яніно»,а «моя люба Рі»…Пішов дощ, почалась злива, що лила 3 дні, як і нежить з носа бідолашної Дрю.
Раз у раз у нових статтях Тараса Дрю вичитувала «Анна», «Бель», «Рі». Наче ніж ввійшов у груди Дрю. Наче хтось невидимий вкручував швайку усе глибше і глибше у серце сердеги.
Але як вам відомо, Дрю була не такою простою, як здавалось на перший погляд. Масштаби її душі були незбагненні навіть їй самій. Тож, помітивши погляди, які кидав Тарас у сторону пані Аннабері, Дрю вирішила, що напише щасливу казку про Аннабері Рі і Тараса, яка буде закінчуватись медовим місяцем і т.д. і т.п.
Кожного тижня Дрю писала нову казку про відносини закоханих. Починаючи від поглядів, розлитої кави, бренді, випадкових зустрічей у місті до запрошень у кіно, сумісних трапез, любовного листування і миттєвих смсок «люблю». Усі ці історії Дрю вперше підписувала своїм власним ім’ям Галадрі Ель. Оскільки казка була з продовженням, то не мало сенсу і ховати своє ім’я. До того ж, цього разу Дрю була зацікавлена у найширшому розповсюдженні своєї казки. Казку читали, про неї говорили, до стола 33 раз у раз повертали голови чи вказували рукою. Головне, що казкою зацікавилась Аннабері Рі. Вона миттєво впізнала у герої казки свого секретаря, і з кожною новелою дивилась у його бік з усе більшою цікавістю.
Все йшло за сценарієм Дрю, як по маслу. Але Дрю то ніскільки не дивувало. Адже Дрю завжди знала більше, ніж було відомо навколишнім.
Коли Дрю запросили на весілля пані Рі і Тараса, Дрю залишилась вдома. По-перше, у неї не було пристойної сукні, а по-друге, так приємно було ніжитись, загорнувшись у плед, скрутившись калачиком у кріслі. У ногах муркотів кіт. За вікном знов ішов дощ. Невеликий нежить давав про себе знати. Але то було пусте…Дрю зігрівав імбирний чай за рецептом прекрасній Яніні, а у руках вона тримала лист від незнайомця, який розпочинався «Прекрасній Галадрі…»