Мовчиш. Мовчиш...

 
Мовчиш. Мовчиш… Та, може, так і треба.
Лиш кам’яніє серце, не болить.
Десь на ріку в зневірі впало небо
Й мене крилом торкнулося на мить.

А мудрий травень сніжно-білим цвітом
Мені шепоче: «Кинь печалі, кинь…
Прийде вже скоро яснооке літо
Й тебе обгорне в неймовірну синь.»

І буде тепло, радісно, красиво…
Хай він мовчить – хіба ж то клином світ?!
Печалі кину й заживу щасливо,
Бо є ще сили на новий політ!