Незнайомка

Ми зустрілися на березі моря. Сутеніло. На заході, немов палахке вогнище, займалася зоря. Я стояла біля води і дивилася вдалечінь. Десь на обрії плив собі корабель, його майже не було видно. З берега це велике судно здавалося малесенькою комашинкою. В мене був меланхолійний настрій. Я так довго простояла на одному місці, що, здавалось, всі люди кудись зникли і лишилась я – одна-однісінька на цілий світ. Раптом я почула оксамитовий жіночий голос. Він лунав ніби нізвідки. Цей дисонанс ледве не забив мене, він вдарив у спину неначе ніж. Моя гармонія з природою була зруйнована.
- Дивно, чому ввечері море завжди біле? Ніколи не помічали?-голос поволі огортав мене пеленою.
Я боялась озирнутися. Моя уява вимальовувала 40-річну жінку(такий сильний, гучний голос повинен належати досвідченій жінці). Але все ж-таки мені довелось повернути голову в її бік. Як же я здивувалась, коли побачила ще зовсім молоду дівчину, лице, якої освічували останні промені сонця.
- Ви…ви злякали мене своєю появою! Я вже засинала, знаєте, навіть перестала відокремлювати себе від природи… Ой, вибачте, ви щось питали?
Вона розсміялась якимось срібним сміхом, який не може належати людині, ну в крайньому випадку, якій-небудь мавці. Довго вона сипала дзвінкі перламутри, і від цього знов ставало легко.
-Я давно спостерігаю за вами. Ви довгий час(аж занадто) стоїте непорушно,немов статуя. Мене здалося це привабливим. З такою  людиною цікаво розмовляти. А ще я думала:чи не розіб єтесь ви, зненацька почувши мій голос. Вибачте, що втрутилася у ваш простір.
- Ви вже збудили мене з цього дивного сну. Тепер розкажіть, як вас звуть, як тут опинились, що робите.
Я приходжу сюди кожного вечора. Хоча сюди, сказано неправильно. Я бачила різні моря і океани. Мене не били хвилі, хіба що Північно-льодового океану. О, бачите темрява зовсім вже вступила в свої права. Приємно проводити такі зоряні ночі під шум прибою. Гляньте, які зірки. Ось, де безмежність. Ну, раз вже ніч, давайте проведемо її разом, порозмовляємо. Я, правда, і так можу читати ваші думки. От зараз ви тільки й гадку маєте: звідки я така набридлива? Вгадала? Жартую, не бійтесь мене. Так, як вас звуть?
- Софія. А вас? Хто ви? Звідки?
- О, не стільки питань одразу! Моє ім’я  немає великого значення, тим паче, коли я піду, ви забудете про мене. Я хочу бути загадковою.
    Вона знов тряхнула головою і залилася своїм сріблястим дитинним сміхом.
- Соню, можна я буду вас так називати? І взагалі, давайте перейдемо на ти. Згодні зі мною?
- Я б з радістю, але я не знаю вашого… твого імені.
- Ну, ось і добре. Тепер ми на ти.
Вона мовби не почула мого зауваження з приводу імені. В душі прокинувся холод і поволі заволодів мною. Моя «знайома незнайомка» опустилася на пісок і почала бовтати ногами у воді. В мене з’явилась можливість роздивитись її. Це була зовсім молода дівчина з білим кучерявим волоссям. Вона сиділа якраз у місячній доріжці, яка золотила воду і підсвічувала ніч якимось дивним неоновим сяйвом. Вся ця ніч була наповнена казкою. Наша зустріч була сповнена таємничості і загадковості. Ми сиділи поруч і мовчали. Дівчина була одягнена в легку світлу сукню, яка давала волю рухам. Вона сиділа тихо і ніби спала, примруживши очі. Мене це почало дратувати. Сиджу в ночі поряд з незнайомою людиною, навіть ім’я якої не знаю.
- Ти спиш? Скільки тобі років? Розкажи щось про себе. Твоя присутність навіює сум.
- Мені 26 років. Ані батьків, ані друзів у мене немає. Батьки давно померли, друзів не завела. Соню, дякую тобі, що лишилась. Весна… пора згорання, помітила? Навесні люди часто помирають. Але весняні ночі лікують, найперше заліковують душевні рани. Така полегкість з’являється. Здається, ось-ось і злетиш у повітря. Саме в такий час я хотіла б вмерти, коли вже цю стару не відвернеш від себе. А вона, хоч і стара, при добрій пам’яті. Жодного не обійде своєю увагою, стежки до кожного знає. Біжиш, біжиш від неї, глянеш: а вона сидить, чекає на тебе. Що ти, дівчино, так захекалась? Напевно не терпілось зі мною зустрітись? – промовляє до тебе своїм беззубим ротом.
- Ну, в тебе і розмови. Ти ж зовсім юна, тобі про життя думати потрібно, а ти про смерть.
Вона лягла на пісок, склавши руки на грудях. Заплющила очі, дихання зовсім стихло. Пісок був вологий і через те, її пухнасте волосся забруднилось. Страшно, лежить, ніби дійсно вмерла. Не встигла я це подумати, як вона прудко звелась на ноги і почала підстрибувати, весело, безтурботно сміючись, немов і не було розмов про смерть. Я глянула додолу й сторопіла… На піску вималювався її образ. І це були не тільки чіткі обриси тіла, збереглися усі лінії її фігури і … (Боже, як це може бути)… було видно складені руки та не просто руки… пальці. Вона подивилась на моє перелякане мертвецьке обличчя. Підійшла і обійняла мене.
- Дівчино, ти вся тремтиш. Заспокойся. Я все тобі поясню, але пізніше. А поки, сядь, в тебе дуже нерівне дихання. І хто з нас більше схожий з померлим? А? Страх висмоктав з тебе всю кров. Я не зроблю тобі нічого поганого. Знаєш, як іноді хочеться порозмовляти з живими звичайними людьми. Я вже мову людську забула. Я кричу до них, а вони не чують. Не хочуть чути, надто зайняті своїми проблемами. Для усіх я безтілесна, прозора істота. Тобто, мене взагалі не існує. Соню, Сонечко, заспокойся, будь ласка. Все добре. Боже, яка я була необережна. Я просто могла тебе вбити. Пробач, пробач, ти ще така маленька, не підготовлена до зустрічей… з привидами. Я просто не стрималася, так давно не бачила людей, не розмовляла з ними.
Я вирішила для себе, що все це просто сон. Красивий, трохи моторошний сон. До мене поступово почала повертатися мова. Так, потрібно опанувати себе, повернутись до тями.
- Ну, коли ти привид, і я це зрозуміла., може розкажеш, хто ти є і ким ти була? Скажи, це все не сон? Може, ти божевільна чи володієш надприродними здібностями? Я більше не боюся тебе. В нас ще три години до ранку. А ти як, вранці пропадаєш, розчиняєшся у повітрі? Мені очікувати твого раптового зникнення?
 - Ні, ти мене відчула, і тому я набула фізичного стану. Я зникну, коли тим підеш. Я можу ставати людиною, хоча й це не зовсім, лише поруч з тобою. Дякую за дарунок.
Вона простягнула до мене руки, запрошуючи на прогулянку.
- Добре, я піду з тобою, але тільки, якщо ти все поясниш. Мені здається, що я з’їхала з глузду.  Все ж таки (як ти розумієш) з янголами (а ти взагалі хто?) зустрічаюся вперше.
- Тільки, перебуваючи довго в людському тілі, я дуже втомлююся. І ще, на мене погано впливають сонячні промені. Ні, я можу бути і на сонці, але видовище не з приємних. Але в нас ще багато часу..
- Не забувай, що я – людина. І теж втомлююсь. У тебе попереду ціла вічність, щоб відпочити. А в мене справ непочатий край. Я не повинна б  була взагалі з тобою розмовляти. Уявляєш, що я буду розповідати своїм друзям. «Вночі бачила привида, погуляли з ним, він дуже балакливий,просиділи до самого ранку, тому я дуже втомилась і зараз хочу спати». Наступної ночі будеш мене в божевільні шукати!
- Познайом зі своїми друзями. Буде в нас спілка примар! Будемо людей лякати. Я багато чого вмію.
Вона благально заломила руки, судома звела її прекрасне аристократичне обличчя. Дівчисько зазирнуло мені у вічі.
- Будь ласочка, Соню. Я так щаслива, що знайшла тебе. Знаєш деякі бачать мене, але як напівпрозорого янгола. Хтось і вміє чути, хоча б відчуває якісь імпульси. Але боїться собі зізнатися в цьому. Напевно думають:все – дах поїхав, перепрацювався я. А ти особлива, своєю присутністю ти перевтілюєш мене в людину. Як добре, легко! Співати хочеться. Знов почуваюсь звичайним дівчиськом. Безтурботне дитинство, весела юність. А в мене. Які знайомі? Жорстокий пірат, який так і не кинув звичку курити; пара похилого віку, яка все кутається в якісь шарфи, немов вони справді відчувають холод; ну, є в нас знаменитості, але ж вони з нами не спілкуються; звичайно, хто я для них така? Занадто молода, талантів ніяких, постійно порушую їхні закони. А хто їх встановлював? Фр-р, можна подумати, може, вони мене ще з привидів виженуть?! От смішно буде. Щось я забалакалась про своє життя. А як, ви, люди, живете? Що робите, чим займаєтесь, чи є ще в житті місце для справжньої любові? Я так сумую, важко звикати до нових умов. Розповіси мені, розтроюдь рану. Я, правда, і так можу спостерігати за людьми. Так багато фальші. Ну, по-перше, я ще не навчилася читати чужі думки, хоча часто вже вловлюю. Це ще залежить від людини, як вона мислить, чи бреше самій собі. По-друге, дуже хочу чути людську мову і не просто підслухати чужі розмови, а й брати в них участь. Якось притулилась до однієї компанії. Один відчув якусь вібрацію і відігнав мене, махнувши рукою, як набридливу муху. Я на них образилась, землею тоді закидала. Так зі мною частина наших розмовляти перестала, не люблюся вони такі пустощі.
Вона впевнено йшла попереду, високо закинувши голову. Красива, щаслива, сповнена радості. Періодично з її грудей виривався схвильований сміх, навіть коли на це не було аніяких причин.
- О, вже сонце встає. Бачиш, місяць побліднув і краєчок неба рожевіє, немов бутон тюльпана розкривається. Ось, вже й місяця не видно.
- Так, цей супутник закоханих вже кудись втік. От пустун малолітній. Нічого, коли постаршає, попузатішає, буде обережнішим. Хоча йому ніколи не змагатися з сонцем. Це – цар, він не дозоляє конкуренції. А місяць, теж мені конкурент, дзеркало невдале, більш нічого.
- Слухай, примаро, ти при житті поеткою була, чи хочеш сказати, що сонце з місяцем живі, і ти з ними розмовляєш, коли тобі нудно?
 На мить вона образилась, бо на вигляд посерйознішала, а потім її знов охопив безпричинний сміх.
- Смішні ви, люди! Невже і я така була?- ледве промовила вона крізь сміх.
- Ти й досі смішна,- помітила я.
- Твоя новоявлена примара втомилась. У мене повіки злипаються. Хоча приємно. Я вже й забула, як це в людей буває – втома...
Вона солодко позіхнула.
- Чуєш, примаро, а тебе інші бачать, ну, коли ти зі мною? А то ранок вже, а ми зійшли з берега. Це на морі безлюдно. А по вулицях можуть і перехожі зустрічатися. Подумають ще, що я збожеволіла. «Швидку» почнуть викликати, чи чого більше руки скручувати. А ти чим допоможеш, хіба тільки фари розіб’єш?
- Ось, а ще говорить, що я смішна. Пояснювала ж, коли я з тобою, я – практично людина, он тілесні форми маю. Тобі випала можливість. Одна на мільярд, поговорити з «неземною істотою», а ти – «я спати хочу, я боюсь, що про мене подумають». Я ображусь і більше не буде такого шансу, дають – користуйся!
Я нерозуміюче подивилась на неї. Теж мені, - подумала я, - неземна істота знайшлась. Вона ніби перехопила мої думки.
- Ну, не зовсім неземна, і це єдине в чому я з тобою погоджуюся. Хоча в мене виникло бажання зникнути. Тільки не хочу я тебе покидати. Ти цікавий «екземпляр».
           На цей раз вона здавила у горлі сміх.
- Гаразд, примаро,давай зустрінемось якось. Ти мені теж цікава.  Зроблю дослідження і продам на телебачення. Ти як,на плівці проявляєшся?
Вона підстрибнула і зааплодувала.
- Давай, сміливо дівчино, ввечері. Буду рада бачити твоє перелякане обличчя.
- Ага, а відпочити ти мені даси? Швидка ти занадто. Я їй тут портал якийсь. Вирішила через мене підтримувати зв’язок зі світом. А мене спитала?
- Взагалі-то ти мені перша запропонувала. Дуже потрібно,- вона ображено відвернулась.
- Добре, я згодна. Не хочу з привидами сваритись. Ще знадобишся мені.
Вона затупцювала.
- Дякую, дякую, дякую. До вечора. Просто не хотіла нав’язуватись.
Вона ще раз підстрибнула і побігла далі, кинувши наостанок:
- А звали мене Лора.
   
Я прийшла додому, якось допленталася. Голова боліла, в очах літали метелики і не просто літали, а здійснювали складні віражі. Світло то вмикалося, то вимикалося. Якщо не засну, то вмру, тим самим поповню ряди привидів. Так, потрібно все обдумати. Може, викликати лікаря? Зараз я вдома, мене оточують звичайні речі. Мені не могло все це примаритись! Може, я заснула, коли була на березі моря? Кажуть, на морі можна побачити щось загадкове, те, що виходить за межі реального. Може, я розмовляла зі звичайною людиною, якій хотілося налякати мене? Я не могла заснути, навіть прийнявши снодійне. В голові, немов ліхтарі вздовж магістралі, снували ці безконечні «може». Якщо нанизати всі ці «може» на нитку, знадобиться багато метрів. Так, що ми маємо? Зустріч з привидом, безсонну ніч, головний біль… я вирішила, що все це потрібно забути і , головне, нікому не  розповідати. Але є одне «але» , яке перекреслює всі мої надії. Я обіцяла зустрітися з нею, а ще вона казала, що сама знайде мене. Це – найгірше. Думаючи про Лору, я несподівано для себе заснула. Але, як відомо, денний сон приносить мало полегшення. Зрозуміло, що снилася мені Лора, і крізь весь мій сон лунав її сміх. Ось, що зведе мене з розуму. Прокинулась, не розуміючи день це чи вже ніч. Подивилась на годинник: була сьома година вечора. Вікна сусідніх будинків починали освітлюватись. Голова просвітліла. Ввечері в нас повинна відбутись зустріч. Але де? Може, Лора до мене в кімнату прийде? Озирнуся, а вона сидить газети роздивляється?  Навіть не мрій, сама до тебе вийду, - пригрозила я пальцем комусь невідомому. Одягнулася і вийшла на вулицю. Стояв теплий, гарний вечір, який буває тільки навесні. Роздумуючи, я пройшла аж до кінця вулиці і не помітила, як опинилася на геть безлюдному місці. Боязко озирнулася навкруги. Неначебто все як завжди. Тут, здійнявся легкий вітерець, який загойдав віття дерев у ритмічному танці, немов вони захиталися під дивну музику. Я стояла нерухомо в знемозі посунутись з місця. І знову я почула її голос, і це не здалося мені в леті вітру, він був до болю реальний.
- Лоро, не лякай мене так! Не можна було з’явитись, як нормальна людина?
- Дякую за те, що назвала мене людиною. І тебе рада бачити. Я в тобі не помилилася. Так і думала, що не злякаєшся.
Вона вже стояла переді мною. Вітер полетів кудись далі і знов запанувала тиша. Не питаючи нічого одна одну, ми зрушили з місця. Коли проходили повз вуличного освітлювача, я побачила, що в неї сині-сині очі. Але колір був темний як для блакитного. Скоріше васильковий. Очі були вологі (плакала, отже, людські почуття має) і, здавалось, сяяли мільярдами кришталів. Сукня та ж.
- Соню,- перервала вона мої роздуми, - ти раніше, до моєї появи, вірила в існування потойбічного життя?
- Вірила не вірила, а думала про це. Намагалась віднайти в житті якийсь сенс, напевно, тому ми і зустрілися. А ти знаєш заради чого ми живемо?
- Кожен по-різному. Одні, щоб похорон красивий справити, інші заради духовного збагачення, а деякі просто живуть і все, ніяк факт свого існування не пояснюють. Але як би ми, вибач, ви не думали, все одно цю річ, маю на увазі життя, не зрозуміти. Я не маю права розголошувати цю таємницю, та й сама ще не зовсім все розумію. Єдине що, пробач за тавтологію, коли сенс життя буде знайдено, воно втратить свій сенс. Розпочинати «апокаліпсис»,- вона розсміялась,- бажання не маю. Та й коли все знати будеш, жити не цікаво стане.
- Лоро, розкажи мені, що там, за брамою смерті?
- Стороннім, тобто вихідцям з потойбічного світу, яким ще зарано, вхід заборонено.
- Що в тебе, взагалі, питати можна? Ти, випадково, не була серед стражників Стародавнього Єгипту? Може, таємниці царя Ашоки зберігала?
- А що я так погано виглядаю? Я не така стара, як ти собі уявила. Ось подяка так подяка. Ні, знаєш, я під час створення світу, з Тетісу каміння здобувала! Пам’ятаєш, той ворон  зі скандинавської міфології,  так це я була. З того часу дещо змінила імідж.
- Ну, не ображайся. Я бачу, що ти дівчина сучасна. Слухай, а ти давно серед привидів блукаєш?
- Ні, чому я так за життям сумую?Як би давно, звикла б. У мене, правда, не той характер, але пристосуватись можна до будь-яких умов. Я ж до того ж ще й молода, в мене багато справ незакінчених лишилось. Але за такий малий вік образ вщерть набралась. Сльози ще й зараз течуть. Не заважай мені насолоджуватись природою, гаразд?! Зараз все довкола пробуджується, ще тільки передчуття цвітіння. Але мине кілька тижнів, и все заживе на повну. Птахи співають. Найдосконаліша музика у Всесвіті. Жоден композитор зі світовим ім’ям до сіренької пташини, яку поміж листя не побачиш, дорівнятись не може.
        Дівчина скінчила свій монолог і прискорила кроки до моря; вона не йшла – летіла, забувши про мене та й про весь світ разом. Там отямилась, зупинилась.
- А я думала, що ти у хвилі стрибнеш.
- Дуже смішно. Коли я людина, я почуваю холод. Море сьогодні дуже бурхливе. Вчора було спокійне, лагідне, немов винувате цуценя.  Сьогодні ж видно, що має крутий характер. На що воно так розлютилося? Невже знов рибалки забагато риби стали виловлювати? Чи теж на весну так реагує, берегів не вистачає? Он, несуться білогриві коні в запеклу боротьбу з кам’яною прибережною армією і розбивають свої нерозумні голови об природну міць. Та не знають вони втоми, знов і знов кидаються на гострі валуни.
Вона тихесенько заспівала, і не просто звичайну пісню, а колискову, звернену до моря. Тиха, журлива пісня розлилася берегом. Вона міцнішала, і дівчина, зачарована нездоланною силою хвиль, заспівала вголос. Вона так же раптово обірвала мелодію і засмутилась. Минала друга безсонна ніч поспіль.
- Лоро, а ти все-таки за життя письменницький дар мала. Природу дуже тонко сприймаєш.
- Так, я любила природу, тварин, квіти. Тому я найбільше люблю весну. Все розквітає, пробуджується. Глянеш на квітку, яка зростає, квітне на твоїх очах,- і серце радіє. Я взагалі надчутлива. Найсвітліші почуття викликає сміх дитини, гра тварин. У сучасному своєму стані я не здатна відчувати зміни природи, не спрацьовує сенсорна система. Все стає, як було раніше, коли я, наприклад, з тобою. Знов почуваюсь людиною. Давно не чула плюскоту хвиль, не відчувала запаху хвиль.
- Ти до того, як зустріла мене, вже поверталась до фізичного стану існування? Як ти це робиш?
- Ні, зі мною це вперше. Я не знаю, як це вийшло. Деякі з наших розповідали, що спочатку, в перші роки після смерті, з ними таке траплялося. Потім, в кого бажання вщухло, в кого справи важливіші з’явились, хто розчинився у Всесвіті, хто пішов далі, куди мені ще не можна. Але, я вчуся перевтіленням, багато тренувань. Раніше намагалась розмовляти з людьми,а вони не чули. Вся моя старанність об гранітність живих розбивалась. Багато ваших кам’яніші від пам’ятників, які вони встановлюють. Але, не скажу, що мої спроби були марні. В такий час я набувала можливості відчувати, чути, бачити.  Ми вміємо бачити людське життя, але не в окремих проявах, а в цілому, загалом. Важко прояснити картину, відокремити з цього невпинного потоку барв, звуків щось індивідуальне. Іноді навіть власне існування втрачає межі, боюся загубити свою «автономність». Людський океан заливає наші кордони і затоплює наш світ. Намагаєшся взяти для себе щось єдине, запам’ятати один з пазлів життя, натомість отримуєш змішані барви, звуки, що колір втрачається, звуки не мають сенсу.
Її голос діяв на мене набагато краще за снодійне, в голові почалась крутанина. Вірно, барви змішуються в однорідну масу, колір стає сірим і увиразнюється лише образ дівчини, і чітко звучить її голос. Але і він губиться, лунає ніби здалеку. Я перестаю пов’язувати між собою її фрази. Ось одне речення набагато випереджує інші, і я чую дзвінкий, високий голос.
- Ти, Софіє, бачу вже втомилася, бо я гублю свої форми. Ти не думаєш про мене, тому я поволі розчиняюся в повітрі. Дивно, як ти тоді почула мене. Я й не сподівалася. Правда, пора така була. Ти, напевно, ще й думала на якісь потойбічні теми, чи взагалі забула, що таке думки. Бо твоя свідомість була невиразною.
Я знов почала провалюватися. Перевтома дала знати про себе. Всі внутрішні накопичувачі енергії перегоріли.
- Гаразд,  Соню, спи. На березі моря корисно спати. Повітря незасмічене, в тому числі брудними думками. Тільки не дивуйся, якщо я зникну. Мені важко зберігати людські форми, коли ти не усвідомлюєш моє існування.
Я вже перебувала в солодких обіймах сну і мене не обходило навіть зникнення моєї надлюдської подруги. Прокинулась, коли сонце підійнялось високо вгору і щедро дарувало своє проміння всьому живому. Буря на морі стихла, воно було не блакитного, а смарагдового кольору. Хоча й море втихомирилося, вітер, загріваючи, здіймав білі баранчики. Небо було високе, яке тільки могло бути на початку квітня. Але, саме в цей день, воно створювало контраст з морем. Високо в небі шугали чайки та журливо ячали, немов тужили за чимось назавжди втраченим. Берегом поважно ходили великі птиці, пересмішники. Ці дивні птахи володіють якимось явно не тваринним, а більше людським голосом. Іноді, це жахало. Щедрий дарунок для художників. Якщо вночі можна було створювати готичну симфонію, цей ранок (чи день, не знаю) – справжня знахідка для створення картин на мариністичні теми. Ой, щось я забулася. Це ж був не сон, я справді знов розмовляла з Лорою. І вона покинула мене, не встигнувши домовитись про нову зустріч. Я звикла до неї. Чи побачимось ми колись ще?  Хотілося плакати; ще більше хотілось побачити її. Поступово стаю залежною. Життя без привидів не таке повне. Швидко я встигла звикнути до «наркотиків», наданих мені Лорою. Прийшовши додому, я відчула себе дуже погано. Здається, я захворіла, мене лихоманило. Такі зустрічі заважкі для людини. Це зараз в мене незапланована відпустка, а що було б, якби я працювала?
   Так минуло кілька днів. Весь час я перебувала в стані напів’яви, напівсну. Засинаю – її обличчя, прокидаюся – теж. В моє розмірене життя втрутилися потойбічні сили, погралися і покинули мене. Потрібно щось змінити, піду гуляти! Життя в мене стало якесь нудне.  Не пишу, не читаю, музику не слухаю, навіть ні про що не думаю. Напевно, вже деградую.
   Виходжу, відчиняю двері і… мало не втрачаю свідомість. Переді мною стоїть нова подруга.
- Ти не вперше мене бачиш. Можна було і звикнути. Чи в мене виросли крила за цей короткий час? – вона почала крутитися довкола, немов насправді шукала крила. Ти мене запрошуєш, чи так, в дверях стояти?
- Звичайно… проходь,- ледве промовила я. Чому ти не з'являлась, я на тебе чекала.
- А ти мені що пропонуєш, зі стелі звіситись? Інша б зраділа, а ця одразу з претензіями.
- Лоро, а ти щось їси чи тобі не можна?
- О, Соню, хочеш пригостити? Я – примара, і їсти не можу.
Ми сіли на канапу і якусь хвилину помовчали.
- Розкажи про себе, будь ласка. 
- Я померла, коли мені було 24 роки. Померла не через хворобу, а з відчаю. Тому мені так сумно. Весь час шукаю спілкування з людьми, бо життям насолодитися не встигла. Єдина розрада – діти й тварини. Уявляєш, діти можуть бачити таких, як я.  Це вміння надано їм, поки вони не розмовляють, щоб не розголошувати таємницю. Потім вони забувають, що в дитинстві довкруги літали феї і співала своїх пісень янголи. Є ще один розряд людей, які спілкуються з нами. Це – екстрасенси, але вони використовують померлих в своїх цілях; постійно щось запитують, просять згадати про неприємні моменти життя. А потім ще й розповідають іншим про біль нашого життя і біль нашої смерті.  Найбільший дарунок для цих вловлювачів потойбічних хвиль, коли ми показуємо їм картинки жахів. Вони люблять такі телепередачі. Іноді ми з них глузуємо.
В голові запаморочилося і перед очима попливли блискучі картинки. У вухах чувся далекий, ледве вловимий дзвін. Чи це я захворіла, чи спілкування з привидами на мене так діє? Може, вона на мене так негативно впливає? З моменту нашої зустрічі моє життя складається з нескінченних «може». На думку спало: «Може це я вже вмерла? Може, ми обидві мертві? Вона просто мене обманює.» Дівчина злякалася.
- Що з тобою? Ти така бліда. Напевно, перевтомилась. Я посиджу трохи біля тебе.
- Дякую. Я починаю сприймати тебе, як звичайну людину. Часом навіть забуваю, що ти насправді не існуєш. Маю на увазі, саме в такій формі.Я можу розмовляти. Хіба можна не використати такий шанс поспілкуватися з тобою? Сама казала – «один на мільярд».
- Я можу залишитись в тебе? Тоді, якщо цікаво, розповім про своє існування в стані людини.
- Будь ласка, мені все це дуже цікаво.
- Тільки попереджаю, розмова буде довгою.
- Я буду слухати тебе уважно. Ніколи ще в житті не зустрічала такої співрозмовниці. Починай, можеш охопити все з самого дитинства.
- Дитинство в мене нічим не відрізнялося від інших. Була звичайною дівчиною. Правда, ніколи не любила гратися в ляльки. Якось мама сказала мені, що вночі усі іграшки починають жити власним життям, а вдень завмирають. Вона розповіла, що вони розмовляють, сміються, плачуть, мають свої проблеми, радощі, вподобання. Я почала ставитись до іграшок, які раніше мене нічим не цікавили, як до живих людей, була обережною, постійно вибачалася за якісь смішні провини. А як я чекала ночі? Очей не змикала, весь час стежила. Найбільше мені подобався величезний ведмедик, який мав тільки одне око. Цікаво, коли він оживе, він буде підсліпуватим? – думала я. Я хотіла йому допомогти. Своїх ляльок хотіла навчити англійської, зайця пригостити морквою..., загалом, було багато планів. Чекала на диво кілька ночей поспіль. Яке ж було моє розчарування, коли чари не відбулися . Так гірко плакала я вперше. З мамою ми посварились Більше я їй не вірила.
- А як ти ставилася до казок? У що вірила? Бо я, наприклад, довгий час вірила в казкове мишеня Пік, яке приносить слухняним дітям подарунки.
- Я не любила казки, бо більшість з них жорстокі. Головні герої зраджують один одного. Той, хто виявляється слабкішим, гине. Деякий час вірила в Діда Мороза, я і зараз можу сказати, що дива існують. Потрібно, щоб добрий чарівник жив у душі людини.
- А батьки? Ти їх любила?
- Тато в мене був моряк, плавав різними океанами. Тому і моя душа блукає морськими берегами. Бувало місяцями батька не бачила, він мені листи надсилав. Коли ще читати не вміла, малюнки до листів отримувала, сувеніри різні. Потім всією сім’єю ми гралися в корабель.У нас був не дім, а велике судно. Ми подорожували  по всьому світу, рятувалися від айсбергів, підводних течій, латалися після зустрічей з прихованими в темній воді рифами. Відпочивали на незнаних людьми і забутих Богом атолах. Знаєш, не острови, а казка посеред моря, білосніжний клаптик землі,на який постійно шкарябуються розлючені хвилі, не сприймаючи цю незайману красу. Посеред, немов видершись з води, височіє гордовито пальма. Її б’ють вітри, штовхають хвилі, висушує сонце. А цій одинокій красуні все одно, стоїть собі непохитно, немов так було споконвіку. Так-от, на нашому кораблі, я була юнгою, мама – коком, собака наш – кривим старим матросом (песик саме тоді лапу собі скалічив), який багато чого на свому віку бачив. Усе в нас було по-справжньому. Втікали від злих, дуже небезпечних піратів, а нас наздоганяли їх великі різнокольорові папуги, які балакали іспанською мовою (мені чомусь здавалось, що в цій історії потрібна саме ця мова). Всі будні жили проблемами судна. А батько наш був адміралом, який іноді гостював і відпочивав у нас на борту. Ось і догостювався! Як я зробила його в своєму вигаданому житті тимчасовим гостем, так воно і вийшло. Вийшов він в один рейс, а додому не повернувся. Мама мені тоді навіть нічого не пояснила.
Лора стихла і непомітно витерла сльозу.
- Лоро, ти ж вже мертва. Повинна знати, де знаходиться твій батько. Він просто пішов з родини чи з ним сталося щось страшне? Вибач, що таке питаю, тобі боляче.
- Це нічого. Мене ще немає  в списку ані живих, ані мертвих. Я зупинилась між двома світами. В списку живих мого батька немає, а до мертвих мені вхід заборонено. Спілкуюся лише з тими, в кого чи дорога ще не визначена, чи заблукали вони на шляхи, чи жоден зі світів не сприймає.
- Чому не сприймає? В них чорні душі?
- Душа кольору не має,- посміхнулася вона. З різних причин, - мовила далі загадково.
- Лоро, а ти де жила? В нашому місті, чи в якомусь іншому?
- В нашому, тобто у вашому. Це, зараз, я практично весь світ облетіла. В дитинстві моя уява вимальовувала різні загадкові країни; повні золота, через те крові аж за край; населені бідними людьми, які не знають, що таке гроші, і їдять тільки те, що дарує їм матінка-природа. Була в мене країна злих людей, там з ранку до вечора відбувалися на головній площі страти, які тільки змогла вигадати людина за історію свого існування. А на одному з островів жили мавпи, розумніші за людей. В них був цар – старий павіан, з намальованою на лиці веселкою.Їх царство знаходилось на архіпелазі. Щоб мати між островами сполучення, мавпячий люд використовував замість листонош великих папуг, кольору сонячного помаранчу. Зараз, побувавши в різних країнах, розумію, що, незважаючи на всю неймовірність моїх вигадок, існують ще, здавалося б для нас, не реальніші. А жила я насправді тут, в цьому стародавньому місті, від самого народження. Тут пішла до школи.
- Ти сказала стародавньому? А ви, привиди, вмієте перелітати крізь час? У минуле чи в майбутнє?
- Ні,  це тільки в фільмах показують і в фантастичних книжках пишуть. Найшвидше людина літає подумки, тут вона і в печерах змерзнути може,  і на рицарському турнірі опинитись, навіть взяти участь у спорудженні пірамід. Насправді ж все відбувається в єдину мить. Поки я проговорювала це речення, мить вже промайнула. Ми всі вже давно померлі і одночасно ніхто з нас ще не народився. В цьому і полягає загадка життя. Але я тебе надто плутаю. Ти сама повинна віднайти сенс в житті, дійти до всього власною думкою. Як би ти не визначила для себе це питання – все одно будеш права. Жоден не помиляється у своїх думках. Тому світ існує.
Від її голосу ставало зимно і хотілося втекти кудись подалі. Виникло бажання заснути, щоб прокинутись і не пам’ятати про все це. Ні, згадувати це, як чарівний сон… і не більше. В той же час я вже звикла до Лори, її присутності поряд.
- Соню, ти втомилась, поспи трохи. Я нікуди не піду. Посиджу в тебе (ти ж не проти), почитаю щось. Давно в руках книги не тримала, навіть забула запах паперу. Добре? В тебе якісь вірші є? Коли читаєш саме вірші, відчуваєш піднесення. Ти ж, напевно читала, що за легендою Адам і Єва говорили між собою ямбом, а в Стародавній Греції всі люди розмовляли тільки анапестом, це потім вже перейшли на гекзаметр. А звідти було недалеко до буденної прози. Проза… проза… одне тільки слово сум навіює. Поезія  – світла журба. Трагічність же полягає в основі життя. Залишається, що? Вірно, одне – сміятись! Як там говорив Ніцше? Сміх вигаданий людьми для порятунку від свідомості приреченості, що живе з нами вдень і вночі. Набрехала трохи. Але сенс, сподіваюсь, ти зрозуміла. Добре, не буду заважати. Книги бачу, сиджу мовчки, читаю. Все-все.
Я падала кудись у прірву, крізь сон чула море, чомусь вереск мавп, тріщання папуг. Я надто вразлива. Наснились метелики лимонного кольору. Всі вони літали по колу. І це було схоже на якийсь складний механізм, який крутивсь повсякчас. Вони загороджували сонце, але самі сяяли, тому було світло. У напівсні згадала, що в словнику символів зазначено: велика кількість однакових метеликів, риб чи птахів повстає у свідомості під час зруйнування особистості, незадовго до смерті. Дивно, чомусь ця згадка зовсім не злякала.
- О, ти вже прокинулась? Що снилося?
- Купа танцюючих метеликів, кружляли, немов сміючись з мене. Як сніжинки, тільки сонячні, жовті.
- Танцювали? Навколо чого,свічки, чи лампи в більш сучасному сні? Сподіваюсь, ти не як той бідолашний китаєць? Ну, той, що не розумів, чи він людина, чи метелик?
- Ну, он я не розумію: хто ти? Нічого, живу якось. Гірше не стало.
- Я розумію, розмову можна продовжувати. Я тут нудьгувала без тебе, а тобі й невтямки, як це -  втрачати дорогоцінні миті можливості побути людиною, хоч трохи.
- Я слухаю тебе, моя дивна відвідувачко. Як ти серед мерців опинилась? Чи важко згадувати? Знаєш, чому я зраділа. Своїм прикладом ти довела, що життя після смерті продовжується.
- Хочеш про мене все знати? Гаразд, слухай. Тільки сядь зручніше. Розмова буде довгою, обіцяю. Хочу все це розтягнути, бо боюся, як все розповім – зникну. Не зможу більше віднайти стежки до тебе. В такому разі, постав за мою душу свічку в церкві, коли віруюча, звичайно.
 - Що з тобою сталося? Твої очі світяться смутком. Невже життя втигло тебе так понівечити?
- Я тількі-но скінчила школу. Роздумувала про своє майбутнє.  Нічого зовсім не вміла, була беззахисна перед труднощами. Безтурботне дитинство не дало моїй шкірі вдягнутися в алюміній. Йшла одного дня вулицею. Ненавмисно налетіла на якогось літнього чоловічка (всі люди за 40 років тоді були для мене старими, з розряду – стільки не живуть) в окулярах. Він ніс у руках купу папірців. Я вибачилась, почала підіймати їх з землі. В ту мить він заговорив зі мною. Від його голосу мені стало ніяково. Я почувалась недоладною, незграбною. Чоловік відрекомендувався: звуть мене Тихон Альбертович, тому я погодилася. – всесвітньо невідомий геній. Далі він солодко заспівав у вуха компліменти і запропонував піти з ним, допомогти віднести до майстерні папірці. Мені було незручно перед ним, тому я погодилася. Тільки тепер розумію, яку дурницю зробила. Дорогою він запропонував мені стати (ким би ти думала)… його музою. Він сказав, що в мене надзвичайні очі. Кольору васильків і ще вони наскрізь світяться тугою усіх поколінь. Також колір очей дуже імпонує пшеничному волоссю.  Я не тільки красива, а й незвична, відмінна від усіх інших. Тому він пропонує мені жити у нього. Цей чоловічок справляв гарне враження, розмовляти з ним було приємно. Тоді якраз почала хворіти мати, а він пообіцяв платити гроші, якщо я погоджуся стати домогосподаркою. Він підкупив своєю, на перший погляд, щирістю. Ще художник присягнувся, що не зробить мені нічого поганого і наголосив, що я можу, коли мені не сподобається, піти в будь-який момент. При такому розкладі я нічого не втрачала. Цей талановитий джміль співав, що з мене можна писати Мадонну. Але він хоче повторити вчинок Леонардо да Вінчі, тобто віднайти такий образ, з якого однаково можна малювати, як янгола, так і сатану. Я нібито підходила під ці параметри. Тільки мені потрібно ще підготуватись. Я повинна була бути мадонною і водночас… ха-ха… жінкою легкої поведінки. Легкої поведінки я не була ніколи, а от легковажною з народження. Так ось, я без сумнівів погодилась. Тільки для того, щоб стати його ідеалом, я повинна була побачити всі жахіття земного життя. Тоді він приступить до творчості. Тихон Альбертович здавався тихою, сором’язливою людиною. Через деякий час він виявився… як би це сказати… придуркуватим, коли по-сучасному. Але я думала: це все через те, що він талановитий. Геніальність завжди межує з божевіллям. І де пролягає ця межа, невідомо навіть психіатрам.
  Минав час. Він ставився до мене, як до власної доньки. Саме тоді він переживав творчу кризу. Годинами міг сидіти в одному положенні і дивитись у простір. Що він там бачив? Виявляється задуми для майбутніх творінь. Я була щаслива. Більшу частину грошей витрачала на ліки для матері, але жила не бідно. Жила, так би мовити, на повному утриманні. Здавалось, була зовсім вільна, але якийсь невидимий ланцюг все-таки тримав мене. Іноді прокидалась вночі і фізично відчувала кайдани на руках. Через його розповіді в мене стало хворе сприймання довколишнього світу. Так я втратила власне «я», свою особистість. Стала навіть не безпритульним псом, що біжить за кожною людиною, махаючи хвостом, а в очах світиться безнадія, бо вже стільки разів обманювали. Ні. Стала без останку залежною. Він був моїм наркотиком. Без нього життя здавалось безглуздим. Тихон Альбертович ліпив непомітно, потроху свою Галатею.  Я була маріонеткою в чужих руках. Стала дратівлива, почала грубо спілкуватись з людьми., а потім зовсім закрилась у собі. Мені було 19 років, а я весь час спала. Не знала, що довкруги діється. Новинами цікавитись перестала, та й де їх знайти?! Телевізору в нас не було, він йому заважав. Мій геній весь час робив якісь малюнки, знищував їх та знов приступав до роботи. Часом він вмикав радіо, але на якихось невідомих мені хвилях. Музика була надто дивна. Напевно, таку слухають перед смертю самогубці. Я так почала боятись приймача, що стала обходити його здалеку. Спочатку Тихон Альбертович багато розмовляв зі мною. Але  це були жахливі розмови. Я стала надто лякливою, боялась всього: світла, темряви, чужих голосів, тиші. Коли засинала, приходила полегкість, потім поневолені думки намагались зі сну злетіти у височінь. Та крила були надборкані,  і думки одна за одною розбивались об цю предковічну тишу, яка жила в приміщеннях художника власним життям. І, здавалось, її метою було вбити всіх мешканців цього будинку. Тепер ставало зрозуміло, чому Тихон Альбертович все життя прожив один. З ним жоден не витримав би. А потім… потім почалися такі жахливі речі, про які важко зараз розповідати, надто важко. Це – остаточно вбило мене. Якось він приніс додому хворе цуценя, яке, напевно, хтось дуже побив, бо воно навіть ходити, ба ні, піднятись самостійно не могло. Є щось в моєму художнику людське,- подумала я. Але… але він приніс нещасну тварину не для того, щоб врятувати від неминучої смерті, а щоб…
  Лора замовкла, з очей котились сльози. Вони стікали по прекрасному обличчю додолу. Весь цей час я сиділа, немов зачарована, і слухала, не зронивши жодного слова. Боялась навіть поворухнутись. Як я досить не закам’яніла! Та дівчина продовжила свою розповідь.
- Щоб написати картину. Тільки тоді я зрозуміла, що він полює на смерть і методично замальовує останні миті життя. Тому в помешканні було так багато картин, які зображували страти. На одному з полотен був зображений каліка в передсмертній агонії. Художник передав весь жах скручених м’язів, які вже більше ніколи не прийдуть у рух. На іншій – купа голодуючих, очі яких благально звернені до неба. Але митець не просто показував жахливу дійсність. Ці твори приносили йому хворобливу насолоду. Йому постійно були потрібні нові смерті, як матеріал. Коли він довго не знаходив того, що шукав, божевільний починав хворіти. В домі постійно з’являлись нові жертви. Я не знала та й не хотіла знати, чи він просто приносить хворих додому, чи вбиває сам. Реальність стала для мене химерною. Життя було – «fata morganою», світило мені, немов промінь вночі. Слабкий ліхтарик, у якого сіли батарейки. Він неначе величезний, волохатий павук, огортав мене своїм павутинням.  Його очі міцно прив’язували до себе. Я почала пити ліки жменями. Поки перебувала в ейфорії, ще якось «жила». Хоча б могла полетіти за межі цього чорного примарного будинку, який був брамою між життям і смертю. Ось Люцифер у людській подобі – 50-річний дядько-інтелегент в окулярах. Іноді, між ліками на короткий час було просвітлення. Тоді я розуміла, що потрібно тікати. І якось це вдалося мені. Я говорила тобі, що ми ніколи не вмикали світло, а вікна були завжди щільно занавішені?Так-от, в нашому будинку завжди панувала темрява. Господар моєї душі кудись пішов, напевно, за новою жертвою. І я не витримала – втекла.  Я вискочила з дому, і мене тут же засліпило світло. Я вже й забула, як це – день, світ. люди. Нічого не розуміючи, я побігла вулицею. В очах було темно і я… почула тільки страшенний лязкіт заліза, крик людей, виття сирени. Все. Далі темрява. Мене збив автомобіль. Я, як ти розумієш, вмерла не власною смертю. А трагічно загинула, як потім повідомили у надзвичайних новинах.  Тому моя душа бродить неприкаяна і, десь в глибині, хоче помсти. Ось така сумна історія. Та життя ніколи не буває тільки веселим, а смерть привабливою.
      В голові знов запаморочилося. Я на деякий час втратила свідомість. Згодом ,знову повернулася у дійсність.
- Соню, Соню, заспокойся. Це був кращий вихід.
- Мати моя померла, як я потім взнала, я ж взагалі нікуди не виходила останні 3 місяці… з цієї диявольської темряви. За матусею доглядали тільки сусіди, а вона все хотіла побачити мене. Тепер побачилися! Давай вийдемо на вулицю, тобі потрібно свіже повітря!
- Пішли,- автоматично погодилась я.
Ми зачинили двері, спустилися сходами і пішли вздовж шосе.  Вигляд у Лори був дуже засмучений та й в мене не кращий. Тільки людей лякати. Подумають, що ми вампіри, які довго не пили крові, тому втратили всі сили. Але дуже голодні, через те, забувши страх, вийшли на вулицю вдень у пошуках їжі. Лора перехопила мої думки.
- Вампірів не існує. В порівнянні з дійсністю, це – дитячі казочки. Живі живих вбивають. За час свого існування людство придумало так багато способів вбити собі подібного, що вже вичерпало всю фантазію.
   Я подивилась на подругу. Погляд в неї був каламутно незрячим. З жалем я подумала, що вона ось-ось зникне. Я й не помітила, що ми вийшли на середину дороги. Незважаючи на те, що був ранній час (це я визначила по сонцю), по дорозі періодично проїжджали машини. Лора пішла кудись вдалечінь по діагоналі. На неї зі скаженою швидкістю, підсвічуючи собі шлях фарами, їхав автомобіль. Я не встигла нічого зрозуміти. Тільки почувся брязкіт металу, визг колес і тонесенький крик.
Коли дим і пил знов осіли на шосе, я на хвилю розплющила очі і побачила її… на шосе. Вона лежала нерухомо, в калюжі крові. Як же так! Лора ж – привид, вона ж несправжня, вона просто не може загинути! Це все одно, що намагатися зробити боляче вітру. Автомобіль вже мчав далі. Я стояла посеред дороги, збирала до купи думки. Не помітила власних сліз, не почула, як з грудей вирвався крик. Господи, будь ласка! Це тільки сон, тільки сон, тільки сон...- повторювала я як божевільна. Через деякий час втратила почуття дійсності. Реальність складалася з якихось хаотичних плям. Світло робило очам боляче. Засинаю… зимно… одиноко… боляче… різке світло. Сльози, дерева, зелений колір, ні, білий, червоний. Все перемішане. Зимно… Далі провал.
Прокинулась я в якійсь білій, світлій кімнаті. В очах стояла Лора. Наді мною височіли якісь постаті водночас чомусь з переляканими і радісними обличчями. В очі било світло. Тіло не слухалося.
- Де я? Чому жива? Мені потрібно бути з нею. Ви надіслали допомогу? – ледве поворушила язиком.
- Вам не можна нервувати. Така радість! Ми й не сподівались, хрест на вас поставили. Ви вже місяць, як перебуваєте в комі. І тут, раптом, прокинулись. Всі процеси в організмі йдуть за своїм порядком. Ніби ви декілька годин лише проспали.
- Як це? Який місяць? А як Лора? Вона жива?
Тут тишу порушила дівчина в білому халаті (напевно, медсестра, нізвідки впало на думку). Вона була дуже знервована, задихалась. Ледве вимовила:
- Дівчина в сусідній палаті померла. Не встигли врятувати! Бідолаха. Спочатку мати, потім вона. Так і не довідалась про смерть матері.В неї нікого не було. Що з нею робити? Бідна, бідна, красива така, юна,- голосила медсестра.
В голові зарухались думки…
- Як її звали? Скажіть, як звали цю дівчину?
Лікар був невдоволений тим, що тільки я вийшла з коми, одразу почула про смерть.
- Лора, Лариса. А вам навіщо?
Та я вже не чула лікаря. Скочила з ліжка і вибігла до коридору. Як це може бути?- промайнуло в голові. Медичний персонал не встиг перехопити мене, як я вдерлася до палати. На ліжку лежала вона. Моя подруга, Лора. Обличчя застигло, лежала вона у незручній позі, мов кудись хотіла побігти.
- Все ж таки знайшла тебе стара з косою, вбив твій геній, Тихон Альбертович,- шепотіла я.
Кучеряве пшеничне волосся було розкидана по подушці, очі замкнені назавжди.
- Нещасна, потрапила під автомобіль. Ми боролися за її життя. Деякий час вона ще жила. Тепер вмерла,- почувся ззаду заплаканий голос однієї з медсестер.
- Вона вмерла вже тоді. Не було рятунку,- пояснила я.
         Я більше ніколи не почую її дитинного сміху, не побачу василькових очей. Вона вмерла, врятувавши своїм зникненням з цього світу, мене. Але потрібно жити, потрібно жити…


Рецензии