У злото дня, в сумирну темінь ночі,
під лопотіння тополевих віт,
летить, летить нестримно поле отче,
як велетенський килим-самоліт.
То воїном, то ратаєм на ньому
перед обличчям віку я стою.
Тут знав по праці щонайтяжчу втому.
Тут непохитним буду у бою.
Не заступаю сонця я нікому.
Шаную братні гори і моря.
Пишаюсь тим, що в небі вселюдському
й моя, вкраїнська, світиться зоря.
Повік не відцураюсь від народу,
що ніжність мови взяв у солов’їв.
Я не Стецько, що не згадає роду.
З полян далекі прадіди мої.
Чужинський вилиск зору не засліпить.
З коштовністю не сплутаю сміття.
Ніякий сталініст не переліпить
на свій зразок мій розум і чуття.
Сповна спізнавши радощі і болі
на древній і святій своїй землі,
я по-синівськи зляжу в отчім полі,
де по курганах лицарські шаблі...