Купальниці
За чебрецем порослою горою,
до згину тихоплинної ріки
вони прийшли від праці нелегкої
і на кущах розвісили хустки.
І впали до колін розкішні коси,
і зліг на землю ситець їх одеж.
Сливово в небі загустіла просинь.
Лиш небокрай світлів, як від пожеж.
І впевнені, що тут нема нікого,
у всій відверто-сонячній красі
постали голі, ніби перед Богом,
на скрашеній зірницею косі.
І пізно вже було мені тікати.
Їх спокою порушити не смів.
І відступивши за вербові шати,
сам обернутись у вербу хотів..
Коли ж у нетрях темної діброви
сполохано кугукнула сова,
одна із них, як панна чорноброва,
мов скинула з душі важкі слова:
– Оце нас тільки пугач і побачить,
а суджені тепер уже повік...
– А ти, Ірино, й не селючка наче.
Впадав же за тобою чоловік.
– Найбільше наше лишенько, дівчата,
що діточок не встигли народить...
А коники сюрчали й пахла м’ята,
й розмови ткалась нерозважна нить.
А потім я слова почув жахливі,
що після них вже й слухати не міг.
– А Катерина все-таки щаслива.
Живий вернувся, хоч без рук, без ніг…
Мов сльози в небі, тріпотіли зорі.
Накочувались хвилі на траву.
Нелегко бачить на екрані горе,
та важче з ним зіткнутись наяву.