Вибух
Земля струснулася від вибуху.
Розвіявсь дим. І вже без рук
бивсь окровавленою рибою
ровесник – Вовка Присяжнюк.
Хоча пекло, як на екваторі,
та нас проймав холодний піт.
Під окрик Вовкиної матері
так гірко пахнув динаміт.
За те, що грізно поза хатою
знов відгукнулася війна,
мовчить з очима винуватими
сільська обірвана шпана.
Вже Вовкин зір між вій опалених
застиг незрушно, як слюда.
Кувалда в сивині окалини.
В росі червоній лобода...
Між віт, за клаптиком сорочечки,
безхмарна світиться блакить.
А Вовка ж мріяв стати льотчиком...
І Вовка вже не полетить...
Рябіє у стіні пробоїна...
Тин аж на вигоні торчма.
І ми – як на повірці воїни...
І вже товариша нема...