Він ішов
І обдирав він об каміння
Вже давно пошматане взуття.
Із ніг сочилась кров,
Та він ішов невпинно,
Не було для нього забуття.
Ще давно, ще за часів царату,
Він ішов до світлої мети,
Готував він катові розплату,
Мусила вона прийти!
Мусила прийти обов'язково
За синів і дочок, й матерів,
За людскії тяжкії окови
Та за сльози,що народ терпів...
І вона прийшла і розкотилась,
Мов луна дзвінкая по лісу,
А народи й досі ще плекають сили,
Коваль точить новую косу,
Бо лишились залишки прокляті,
Підіймають вони голови і ждуть.
Ждуть? Чого? - мабуть розплати.
Ждіть! бо швидко подадуть -
Він і досі йде ж бо мій народе,
Йде з усіх країн, світів,
Щоб прославить братство і свободу,
Йде за те, щоб не було катів!
приблизно 1966рік.