Бій
На смерть тримаються солдати.
Лиш кров’ю кропиться спориш.
Зухвало бухкають гармати,
що брали на приціл Париж.
З умілих вояки ворожі.
А наші хлопці від землі –
Бабанка, Сабове, Рогозів...
Їздові, теслі, ковалі...
У них чіткий наказ комбата –
протриматись до темноти,
піхоту й танки не пускати,
зірвати з відступом мости.
Оце і все. На тому й крапка.
Наказ виконують вони.
Ім носить воду чуйна Гапка.
На фронті всі її сини.
Нащадок графа інородній
вже накричавсь до хрипоти.
Але що вдієш – бій народний,
не просто в нім перемогти.
Вони загинуть, ті солдати,
в безсмертя зійдуть назавжди.
Не буде вже кому подати
з криниці свіжої води.
Та ще один снаряд зірветься
по тому, як скінчиться бій,
і глек проб’є, й під саме серце
осколок влучить жінці тій.
Та легко буде їй вмирати,
бо в мить останню, як здалось,
за бруствер стане з автоматом
великомученик Христос.