Шлюха
Тепер від слова того в’януть вуха.
У словниках шкільних його немає.
Та я з дитинства знаю слово „шлюха”
і ту біляву жінку пам’ятаю.
Ходили ми обірвані і босі
під невимовну материнську тугу.
А від її хвилястого волосся
духами рейху пахло на округу.
Тендітна і зодягнута по моді.
Очища превеликі сині-сині.
Була та жінка рідкісної вроди,
з манерами й поставою Богині.
Та раз, як на прогулянку під руку
ішла вона з арійським офіцером,
вдова жбурнула в неї каменюку.
– Фашистська шлюха! – прокричала. – Стерво!
Гірка за те їй випала розплата.
Всі окупанти на розплати щедрі.
В нещадній люті били автомати.
Хати палали і гриміли цебра.
Та з того часу ми кричали: „Шлюха!”.
Але як тільки залунають кроки,
поза хатами мчалися щодуху
в кукурудзи і чагарі високі.
Сповна ми їй презирством відплатили,
запроданій за плитку шоколаду.
Вона пощади в Господа просила,
вона й життю уже була не рада.
На людях плечі прикривала голі,
не пропливала вже між нас, як пава.
Бо ми – народ. А він же і в неволі
іуд і шлюх судити має право.