Німина
І звала мати ніжно – „німина” –
ту чорну, в білих цяточках корову.
Як всі, була ласункою вона.
Здавалось – розуміла кожне слово.
Часи були суворі. Йшла війна.
Самі жили в нужді ми та в лахмітті.
А щоб не та рогата німина,
й мене б сьогодні не було на світі.
Тож по чужих задвірках і ярах
ховали від фашистів ми корову.
Ідеш, бувало, і проймає жах –
а що коли зустрінеш вартового?
А то, як занедужала вона,
матуся повиплакувала очі:
– Лежить, мовчить сердешна німина,
не скаже, що болить її, що хоче...
Проте корівку все ж уберегла.
Випоювала пійлом із горнятка.
Раділо, пам’ятаю, півсела,
коли корова привела телятко.
І наливала мати молока
солдатам і вусатому майору.
– Спасибо, мать! Насытились! Пока!
Парного уж не пили год который…
Коли село згадаю, то й вона
війне на мене подихом полинним
та мамина у цятках німина –
німа душа селянської родини.