Урок
Пам’яті батька
Горланисті та не задири,
сільські засмаглі пацани.
І я між них за командира.
А гра, звичайно, у війни.
Сперш у піщаному кар’єрі,
тоді за гаєм, де кагат.
Гвинтівки з дрюччя, револьвери,
іржавий, справжній, автомат.
Мчимось у наступ шляхом битим,
де ще торішній ожеред.
А далі в ріст – розкішне жито.
І я командую: «Вперед!».
Колосся колеться зелене,
прим’яті смугами сліди.
Усі рівняються на мене:
наказ бо, спробуй не піди.
Ліворуч – Вітя, справа – Владько.
Тіка уявний ворог мій...
Та враз – рука! Німію – батько!
І полотнію, як Андрій.
А батько мов із блискавиці.
І я його не чую слів.
Він гнівно б’є мене в обличчя,
як б’ють мерзенних підляків.
Тоді ослаб і мовив з болем:
– Ну як же міг ти так, синок?..
Він більш не бив мене ніколи.
На все життя був той урок.
А згодом сам я став трудящим.
Пізнав, почому хліб і сіль.
Все, що в душі моїй найкраще,
від кого звісно і відкіль.