Василина
Дівчина на ймення Василина.
До колін косища за плечима.
На село була вона єдина
з волошково-синіми очима.
Ми любили нашу Василину
до глибин сердець своїх дитячих
за її поставу лебедину,
за веселу і ласкаву вдачу.
Старша нас на добрих років десять,
залюбки вона дружила з нами,
наші звички, вади й інтереси
знала краще, аніж інша мама.
Мав і я у помислах невинних –
як дорослим стану і відомим,
одружусь на гарній Василині.
Лиш на ній, а більше ні на кому!
Волошковий зір мов зараз бачу
і грудний, співучий голос чую.
Шкіряний летить за сітку м’ячик.
Ще нічого лиха не віщує.
Тільки чорна все ж прийшла година.
А біда одна ж таки не ходить.
Взяли потай батька Василини
і прозвали „ворогом народу”.
Мати ж, так як вибігла до тину,
та й упала, не підвівшись більше.
І чорніла смутно домовина
під ридання доньчине невтішне.
Як під гаєм рилася могила,
з постамента бачив вождь вусатий.
Нас, малих, жахала і гнітила
оніміла, вже сирітська, хата.