казка
На білому конику
їхало
Велике розхристане
-Віхало.
Опудало сніжне лякає,
Лопатою сніг розкидає.
Як схоче і як заманеться,
До хати чиєїсь вдереться.
Куди Сніговій завертає,
Сугроби із снігу складає.
Реве і мете Завірюха,
Неначе скажена звірюка.
А Віхало все не вгаває,
Під хатами сніг нагортає…
Не видно ні дня, а ні ночі,
Бо снігом засліплює очі.
І люди , і звірі сховались,
Страшну Завірюху злякались.
Нарешті вона вгамувалась.
Із Віхалом спати уклалась.
Та Віхало щось там бурмоче,
Вкладатися спати не хоче. 1
Всю ніч Завірюха гуляла,
То скиглила, то реготала.
Усе, що бажала, зробила,
Як ковдрою снігом укрила.
Аж ось уже й День схаменувся,
Ласкаво до Сонця всміхнувся.
Прийшов і стоїть – чепуриться,
Від білого снігу іскриться.
Дерева під снігом схилились,
Принишкли, немов причаїлись.
І хати стоять, як горбочки,
А зверху їх в’ються димочки.
Так хороше стало на дворі.
Забігали зайчики в полі.
Зі сміхом, з гори на санчатах
Злітають хлоп’ята й дівчата.
Та начебто чорні примари,
Зненацька з’явилися хмари.
Всю землю закрили від сонця,
Аж ніч заглядає в віконця.
І знов Завірюха гуляє,
Усіх своїм ревом лякає.
Прокинулось чортове Віхало.
На коника сіло й поїхало… 2