Смерть Кощія
Йому її судилося зустріть
у віці не Іванка, а Кощія.
Тепер чуття у ньому лебедіє.
Прожитих ніби й не було століть.
І хоч тремтить над урвищем нога,
та залюбки зіскочить він і в прірву,
коханій квітку найгарнішу зірве,
щоб заздрила ровесниця Яга.
А юний витязь, вже відчутно, йде.
Повільно, ніби смертні, тануть сили.
О ці знущальні витівки Людмили,
що й сонце більш не радує руде...
Уже, відчутно, знайдено ключі.
Та просто так він все-таки не здасться.
Він ще нашле своє жахливе трясця.
Непримиренні зіткнуться мечі.
Та все ж він знає те, що буть біді,
хоч сили їхні ще допоки рівні...
Тож і блищить, невидима царівні,
скупа сльоза на сивій бороді.