Залізнична балада
Трішечки була вона кокеткою.
Й сталося між них, як між людей.
Застраждав вагон за вагонеткою
у сталевім рокоті ночей.
Дальній рейс для нього став принукою.
В час, як рідний залишав перон,
мила все колесиками стукала,
біжучи за дальній терикон.
В місто, що в нім церква Богородиці,
все його тягнуло, як магніт.
Було, їде – серце аж заходиться,
мов хлопчині у сімнадцять літ.
Темнолисті квітнули магнолії.
І блищали зорі в небесах.
Близько-близько сходилися колії,
так, що й сльози бачились в очах…
Отакі складалися обставини.
Муки випадали отакі.
Невідступні залізничні правила.
Невгасимі почуття людські.