Передсмертний монолог
Тож вислухай, незграбний Командоре,
що перед смертю скаже дон Жуан.
Допоки зиркав ти незрушним зором,
я встиг допити свій медовий жбан.
Надарувався ворожиськам кревним
смертей і ран із шпагою в руці.
В самої недоторки королеви
вогніє мій цілунок на щоці.
Якщо й умру, воскресну все ж потому,
затям це у камінній голові.
Я той, що жив і діяв по-земному.
Жага у молодій моїй крові.
Нащо тобі здалася вірність Анни?
Щоб самолюбство тішить крем’яне?
Я ж уст її пізнав солодку рану
і пестив тіло ніжно-осяйне.
На неї в тебе паперове право.
Ти ж, мертвий, любиш влади ненасить.
Я тим коханої не обезславив,
що виніс із темниці під блакить.
Я сповнений зухвалості й бравади,
народжений для подвигів і втіх.
Та це ж такі цілком природні вади,
що все те важко визнати за гріх.
Моїм ім’ям живе кохана донна.
А я ще більш обожнюю її.
Що, Командоре, вічність многотонна,
як ранять співом смертні солов’ї?