Вітрило
О, жінко, з неповторними устами,
що значиш ти для мене, я змовчу.
За все, що було й не було між нами,
один я насумуюсь досхочу.
Чуттів пресвітлих і бентеги повен,
зійду, як на дощаний ешафот,
на відчайдушно-ризиковий човен,
що розріза шалений кипень вод.
А ти так люба й лебедино мила,
немов би насміхаєшся над тим,
що білосніжне я возніс вітрило,
а сам від срібла згорбився під ним.
Проте човна уже не зупинити.
За сотні миль від мене суші твердь.
І моря й вітру рев несамовитий
чи на жаданий успіх, чи на смерть.