* * *
Образу найгіркішу проковтну,
не видам болю власного ні словом.
Не ти мене, а я тебе люблю,
моя росинко чиста, світанкова.
Колись тримав синиць я у руці,
а ти ж бо журавлино-величава.
По лівій лиш удар мене щоці,
я без вагань тобі підставлю праву.
Я й сам себе уже не пізнаю.
Що вдієш, доле, і таке буває.
Я знову, як давно колись, люблю
любов’ю, що аж серце розриває.
І треба ж статись щастю чи біді,
щоб саме так приречено любити.
Кохана ноги миє у воді,
а я готовий тую воду пити.