* * *
Не хоче навіть слухати кохана
мої слова жагучі про любов,
бо на її старих душевних ранах
рясна вповні ще не зашерхла кров.
Хоч я їй ладен прихилити небо,
звільнити від наруги та від мук,
вона сердито мовить, що не треба,
уперто вириваючись із рук.
Отак і розлились два наші горя,
що вільної між них нема землі.
В безодні сизій вже не мого моря
мої нещадно гинуть кораблі.
І чим тепер зарадити, не знаю.
Хоч головою бийся об стіну.
Але чи ж винен в тім я, що кохаю
між тисяч інших лиш її одну?
Кохаю без найменшої надії,
затиснувши чуття у кулаці.
На відстані розгладжую і грію
численних ран її пругкі рубці.