* * *
Все ж недаремно я люблю тебе.
Безслідно почуття моє не згине,
допоки в світі я жива людина
і сліпить очі небо голубе.
А ти, хоча відторгнула мене,
в душі, можливо, трішки горда з того,
що я, неначе віруючий Бога,
до зір возніс ім’я твоє земне.
Стискає горе серце, як удав.
Часом я задихаюсь у знемозі.
Мені – як тій рослині при дорозі,
що хтось її безжально підім’яв.
Та я в такому горі і журбі
печуся в першу чергу не за себе,
живим пагінням тягнучись до неба,
молю, щоб хороше було тобі.