"В буйній весні, і в природі осінній..."
В буйній весні, і в природі осінній
нам завжди в житті чогось треба і треба...
В надії на диво, на здійснення мрії
звертаємо погляди вгору, - до неба.
Нас вабить його необмежені далі, -
блакитні простори незвіданих тайн.
Купаємось в теплому сонечка сяйві,
блукаєм крізь сизу туманну вуаль.
У пошуках щастя у хмарах витаєм,
у відчаї вгору простягуєм руки.
Але найдавнішого дива не знаєм, -
те небо в очах своїх мають всі люди.
Як тільки збереться родина у хаті,
сідають за стіл для вітального слова, -
ми бачим, як того неба багато
всіма почуттями вирує навколо.
Ось бісики грають у очках дитячих,
а десь хмарки гніву по небу пливуть,
в одних світить мудрість глибин неосяжних,
а інші - турботою мами живуть.
Як тільки у погляді стрінуться очі, -
відблиск любові з'єднає всі неба...
Тихенько, про себе, щоб не наврочить,
шепочем: "Більшого щастя не треба".