Одні стовпи...
Куди не йди - без смолоскипу
тобі не бачити очей
світанку.
Гей, мій автор!..
Не ховайся у білих сутінках книжок,
що десь здригаються від рипу
моїх ночей
без перестанку...
То - тільки рок...
Крихкі слова про горе світу
сплітають рими.
Не зважай на сильний голос Того, Хто Прощає
провини Риму...
Тож по тобі музики марша теж заграють,
як згинеш звідси тінню
у лаштунках.
Кому сказати - ніц ніхто не схоче
у барвах літніх завірюх
розп'яти натяки осінні
на брилах щастя у стосунках
мерця і ночі...
Пий свій дух,
як ту весну, що била в дзвони
чужими бажаних ідей
про світ без нас, пропалих врешті
у монохромності людей,
що хтось зібрав у Будапешті,
і наказав ставать в колони
пустим саракам...
Я не бачу себе між них, загиблих згодом...
Напевно, хтось не захотів
намалювати кату згоду
на шанс...
Вмирати, поготів,
тепер, в підлітті, я не стану.
І тільки сині небеса мене ганяють по екрану,
де знову посміх, що не сам...