Вiтри лютiї пташинi
Крила шматували,
А вона назло негодi
У небо злiтала.
А вона назло негодi
З гаєм говорила,
Любих дiток-пташеняток
Ставила на крила.
А вона пiснi спiвала,
На гiллi калини,
I стелився туман сивий
Ковдрою в долинi
А коли вiтрисько лютий,
Знову рвав їй крила,
Вона вирвавшись од нього
В небо полетiла.
Полетiла до сонечка
Та там i зосталась,
Лиш маленькеє серденько
На шматочки рвалось
Як там її пташенята,
Її любi дiтки,
Хто узимку їх зiгрiє,
Хто напоїть влiтку?
А пташата-де голоднi,
А де без водички,
Так i зростали поволi,
Братик та сестричка.
Братик в далину дивився,
Хотiв як лелеки
Полетiти в край казковый ,
Далеко, далеко.
Полетiв одного ранку
Та й згинув в чужинi
Анi вicточки од нього
Нема i понинi.
Шляхи битi теренами
Вже позаростали,
Шукав долю, що натомiсть
Недолею стала.
А сестричку гнуть додолу
Грiзнi буревiї,
Та пташинку не здолати,
Бо живе в надiї,
Не лякають блискавицi
Громи не лякають,
Що прийде й до неї Доля,
Вона добре знає
Хоч маленькая та пташка,
Та велика вiра,
Що попливуть собi далi
Хмари чорно-сiрi.
Що веснонька прийде красна
Пiде луна гаєм,
А вона сяде в бузочку
Та як заспiває!
Про вербоньки, що над ставом,
Про зелен дiброви,
Заслухається всяк хто чує
Тую Божу мову.
Ляже сонце за горою
I засяють зорi,
Вона ж собi знай щебече
Про поле, про волю.
Про шовковi трави в лузi,
Про струнку тополю,
Як пустує й гонить вiтер
Перекотиполе.
Впадуть роси в густi лози,
На нiжнi лiлеї
Тепло, гарно, її щебет
Лине над землею.