На дворі відчувався запах весни,проте досі вітала зимня завірюха. Все місто пахло наче кава. Олександр Квалері зробив висновок – це Львів. Він зупинився біля непримітної, старої кав’ярні, її двері зустрічали скрепетом, а весь інтер’єр нагадував в’язницю, сірий та нагнітаючий. Олександр обрав столик біля вікна, у всій кав’ярні, лише він здавався йому затишним, та лише там він спіймав промінь сонця. Після довгої подорожі він просто потребував фізичного та духовного відпочину. В кав’ярні окрім Олександра був лише один чоловік - на його обличчі читався відчай, одяг говорив про важкий день, але очі, його очі мали певну загадку вони наче по новому розглядали інтер’єр, хоча чоловік був схожий на місцевого. Це примусило задуматись Квалері. Та потік його думок перервала офіціант Яна, так було написано на її беджі. Не дивлячись на всю сірість цього закладу її форма була білосніжною, а усмішка додавала домашньої атмосфери. Вона піднесла йому кварту ароматної кави та сигару, після чого запитала:
- «Ще, щось бажаєте?».
Олександр змучено похитав головою. На, що Яна відповіла:
- «Ви виглядаєте надто змученим, вам потрібно відпочити, неподалік є добрий хостел, де можна віддатися у світ сну».
- «Ви праві я дуже стомився» – сказав Квалері,-"але я не маю часу на сон і тим паче не потребую пустих порад, залиште мене на одинці» - після чого кинув грізний погляд на дівчину.
Залишившись наодинці він знову хотів впіймати погляд незнайомого чоловіка, адже йому завадили зуміти його загадку.
Та повернувши голову він побачив лише пусте місце,а на краю стола лежала серветка на якій було щось намальовано та Олександр не міг зрозуміти, що то, бо відстань була близько семи метрів. Цікавість здолала втому і Квалері розрахувався по рахунку та покинув цей дивний заклад. Вийшовши він відчув свіжий, досі зимній запах йому здалося наче свіжість охопила його та надала нових сил. Тихенько простоявши хвилин десять вдихаючи в себе зимове повітря він дістав з кишені ту саму серветку (він вхопив її виходячи з кав’ярні). Олександр розгорнув її та побачив інтер’єр тієї самої кав’ярні, яка носила назву «Староєврейської», тільки намальована вона по іншому, заклад надихав, дарував затишок та душевну свободу. Він був наче новий, повний мрій та сподівань. Квалері здалося що цей чоловік, наче подарував кав’ярні нове життя і його загадка була зрозуміла – він художник.
Довгий час Олександр Квалері гуляв старими місцями, намагався впіймати, кожну дрібничку Львівських пейзажів. Надворі почались сутінки і прийшов час знайти місце, де можна залишитись на ніч. Пройшовши ще близько 100-200 метрів він зрозумів, що повернувся назад і побачив той самий хостел про який говорила Яна. Він зайшов до будівлі та зняв місце у восьмій кімнаті. Його здивувало те, що в хостелі майже не було людей про це свідчив великий вибір місця в будь-якій із кімнат (хоча їх було лише 13). Це було дивно навіть для окраїни міста.
Підійшовши до кімнати Квалері побачив, що двері відкриті розкрив їх, і зайшов до кімнати. Навіть не дивлячись він ліг на ліжко одразу біля дверей він прагнув відпочинку. Рання метушня сусідів змусила прокинутись Квалері, хоча ще близько години він не міг розплющити
очі. Вставши він зловив на собі жахливі погляди сусідів, Олександр, зрозумів в ночі тут сталось щось дивне.
Йому захотілось, якомога швидше покинути це місце він зібрав рюкзак та вийшов з кімнати в слід він почув вигук жінки:
- «Краще не повертайся, з твоїм приходом знайшлась смерть!»
Ці слова, ще довгий час не покидали його думок, він нічого не міг зрозуміти: «Чому ці люди так грізно дивилися на мене? Про яку смерть кричала та жінка? Нічого не розумію, потрібно якомога швидше покинути це місце».
«Знову ця кав’ярня – сказав Квалері повернувши голову праворуч – саме тут розпочалася моя дивна подорож».
Він подивився крізь вікно : «-Тут занадто багато людей» - з подивом підмітив Олександр. В його голові повстала картина пустої, похмурої кав’ярні, де крім нього були лише офіціантка Яна та незнайомий художник. Сьогодні він вирішив оминути цей заклад, на вулиці було досить тепло, відчувалася весна, хоча сніг досі вкривав землю і подорожній вирішив продовжити свою подорож містом. Протягом всього дня він знову відчував цей приємний запах кави, він зупинився, щоб перепочити і перевівши подих побачив майстерню Карла Маркеса, його цікавість привернули безліч дрібних малюнків на вікні, він підійшов ближче, щоб роздивитися їх. «Вони немов пазл, доповнюють одна одну – подумки сказав він. – Що це? Невже та сама серветка з кав’ярні, але як, вона ж у мене?» - Квалері простягнув руку до кишені, де лежала та сама серветка, але там було порожньо. Його охопив певний страх. Він знову розпочав роздивлятися картини, там була велика кількість портретів, навпроти кожного з яких був інтер’єр кав’ярні, лише навпроти Староєврейської нікого не було. « - Я гадав, що мене вже нічого не здивує, виходить я помилився».
Він знову зустрічає сутінки, але повертатись до хостелу на окраїні міста Львова, в нього не було жодного бажання. Він сів на лавку,щоб зрозуміти, куди іти далі і, навіть сам не помітив як втома охопила його і Квалері заснув.
Зранку навколо лавки зібралася велика кількість людей, на їх обличчях стояв страх, вони гомоніли, обговорювали, деякі не могли мовити навіть слова та всі вони спрямову-вали свій погляд на чоловіка, який неподвижно лежав на лавці – він був мертвий. Ніхто не міг впізнати в ньому знайомого, місцевого, хтось з натовпу вигукнув:
- Це подорожній, я бачила як він заходив до хостелу, що на окраєні».
Так,- це був Олександр Квалері. Близько через дві години натовп розійшовся, останнім пішов чоловік з загадковим поглядом.
Цього дня зима відійшла, місто охопила весна, а «Староєврейська кав’ярня» отримала свій портрет.