Був сірий день. Вставало місто хмуре.
Туман в кварталах плив. Повзли трамваї
По мокрих чорних вулицях. Похмуро
Сували люди – привиди.. В цім краї
Провів чотири роки я. Прощай же, любий краю!
Таку глибоку дав мені любов,
Що назавжди тебе запам’ятаю.
Кому ж за мною плакати – ридати?
З ким дружбу мав – забули. У вікні
Лише один махнув рукою з хати,
І той за борг, що не вернув мені.
Друзяки, ви! До вас звертаюсь, знов, я.
Яку ж розривку серцю ви обрали?
Чи так тепер торгуєте любов’ю,
Як ви раніше чесно торгували?
Нічого, ні! Тепер ніяковіти,
Не личить вам, за лишнії слова.
Свобода, друг! .. Щоправда, ми ще діти,
І всім дана з язиком голова.
Далекий край! І довго я не знав
Твоїх людей, що моляться на грати.
Багато років страшних я пізнав,
Щоб міг тепер від туги заридати!
І знов мені ввижаються картини:
Далекий край і хата в тім краю,
Де мучить туга, за нещаснім сином,
Стареньку матір добрую мою.
Вона давно мене чекає. Сину!
І в груди їй я ткну лице своє…
Мій поїзд мчить по рейках безупинно,
І, на полях, нічний туман встає.