Присв'ячується моїй маленькій племінниці Квітославі.
Ви коли-небудь задавали собі питання-чому так яскраво сяють зірки вночі на небі?Чому вони іноді падають?Чому так манять до себе і ховають багато таємниць?Я розкажу дивовижну історію,а вам вирішувати-вірити в неї,чи ні…
На самій великій хмаринці,високо-високо в небі,примостився собі чудернацький будиночок.Чому чудернацький?Ну,по-перше,це було на хмарині,а по-друге-він весь був збудований з різнобарвних мушель.Жив у цьому будиночку маленький чоловічок,якого звали Зіркар.Він носив здорового широкополого капелюха,з-під якого кумедно на всі боки стирчало волосся,та синій ,кольору очей, сюртук.Скільки йому було років і звідки він взявся,не знав навіть сам хазяїн будиночку.Здавалося ,що це питання ніколи й не виникало в його голові.Він просто був і все…Завжди…
Сьогодні Зіркар прокинувся без настрою.З ним ,останнім часом ,відбувалося щось незрозуміле.Робота не приносила задоволення,цікавого нічого не відбувалося.Чоловічок довго вовтузився на пухкенькій перині,сумно зітхав та намагався знову заснути.В решті решт,йому це набридло і він понуро почовгав одягатися.
Ранок був сонячним...Перисті хмаринки гралися неподалік в квача з сонячними зайчиками,регочучись від душі.Навіть огрядна грозова хмара посміхалася,спостерігаючи за їхніми веселощами.Зіркар ,бурмочучи щось собі під носа,викликав вітер і розігнав веселу компанію.Потім всівся на порозі свого будиночку і задумливо втупився в далечінь.Ображені хмаринки розлетілися хто куди,а сонячні зайчики тихенько задрімали на даху.
Квітослава сиділа в кріслі-качалці та дивилась у вікно.Дівчинка була такою ж незвичайною,як і її ім”я.Кучеряве русяве волосся,волошкові очі та добре серце…Коли вона народилася,тато взяв її на руки і ніжно прошепотів:»Ти ж моя квіточка…» Потім тьотя в РАЦСі буде здивовано декілька разів перепитувати його, як записувати дитину,та вона так і залишиться -Квіточкою..
Настрою не було… Все пішло шкереберть після тієї злощасної пригоди.Хотілося лягти спати і прокинутися коли все буде добре.Дівчинка зітхнула і з тугою подивилася за вікно-як же хотілося забути той день…
Морозний вітер щипав за щоки так,що рум”янець аж пашів.Снігу навалило як ніколи.Величезні кучугури намело навіть під дахи гаражів,чим відразу ж скористалася винахідлива малеча.Розлита звечора вода перетворила купу снігу в довжелезну сковзанку.З гучним лементом та свистом дітвора летіла по ній ,як на швидкісному потязі.Каталися на всьому,що потрапляло під руки—санки,лижі,поліетиленові мішки,старі алюмінієві тазки,листи заліза,портфелі.Хтось навіть притягнув з дому скейта.Ні набиті синці ,ні пошкрябані долоні та наскрізь промоклий одяг не могли зупинити цього армагеддону.
Квітослава стояла неподалік від збудженої до нестями юрби ,тримаючи в руках нові ковзани і чекала маму.Зараз вони з татом одягнуться і поведуть її кататися на ставок.Мама визирнула в вікно,сказала,що в тата відірвався ґудзик на куртці І попросила ще трішки зачекати.Як для п”яти років,дівчинка була, на диво,досить розсудливою та серйозною.Тому навіть не подумала про те,що можна не послухатися ...Мороз почав болісно кусати за пальці.Квітослава положила ковзани на лавочку і ,діставши з кармана рукавички,почала одягати їх на руки.
Сусідський шибеник Славко,розхристаний та розпашілий,підскочив до лавки,схопив ковзани і чимдуж дременув назад до гаражів з переможним криком.Розгублена дівчинка на мить застигла-ковзани були подарунком дідуся на іменини і найдорожчим її скарбом.Мама з татом досі затримувались,а щось треба було робити негайно.
--Віддай,Славку,це мої ковзани!!!Прошу тебе!!!
Провалюючись по коліна в сніг,Квітка поспішила за хлопчиком.Глузливо висунувши язика,Славко,подерся на дах гаражів.Підняв ковзани на головою і засміявся:
-Ну, спробуй забери,малявка соплива…
Ображена дівчинка почала підніматися за ним ,геть забувши про мамине прохання чекати на місці.Ноги сковзали по льоду,рукавички промокли від снігу,аж почало ломити пальці.Та дах гаражу все ближче і все ближче заповітні ковзани.Піднявшись,дівчинка зіп”ялася важко на ноги і пошукала поглядом хлопчика.Той уже був на даху сусіднього гаража і з посмішкою спостерігав за нею.
-Що,курка мокра,ще хочеш свої ковзани?Іди візьми…
Квітослава підійшла до краю гаража і зупинилася.Між нею і іншим дахом був простір,з метр шириною.Семикласник Славко перестрибнув його граючись,а ось для п”ятирічної дівчинки-це була проблема.Сльози навернулися їй на очі від страху та безсилля.Омріяні ковзани були всього за кілька метрів від неї…Витерши сльози,Квітка глибоко вдихнула, розігналася і стрибнула…Останнє,що вона запам”ятала, це те,що під ногами поплив в сторону кудись сніг і щось кричала мама…
Зіркар просидів так до самого вечора.Потів важко зітхнув,дістав з комірчини щітку з відерцем і взявся до роботи.Сьогодні треба було перевірити новенькі зірочки на півдні.Перебираючись з хмаринки на хмаринку,він піднімався все вище і вище.Коли хмарки закінчилися,маленький чоловічок дістав з мішечка на поясі жменьку сріблястого пилу.Сипнув його собі на черевики і піднявся в повітря.Діставшись до найближчої зірки,він почав стирати з неї пил.Маленька пустунка корчилася від лоскоту та чхала,штовхаючи Зіркаря в бока та намагаючись вирватись.Та все ж,через деякий час,завдяки наполегливій праці,зірочка засяяла.Це і була його робота-слідкувати ,щоб зірки завжди були яскравими.Вони вказували шлях кораблям у морі,мандрівникам на суші і,врешті решт,просто радували душу людям на землі.Натерши до блиску ще з десяток зірочок,втомлений чоловічок повернувся додому.Розвісив на стільці сюртук,вмостився на перині і заснув.
Дівчинка лежала в ліжку і спостерігала за сонячним зайчиком на стелі.Нестерпно свербіли ноги,та почухати їх під гіпсом вона не могла.
Стрибок з гаража закінчився зламаними ногами, вивихнутим зап”ястком та гулею на лобі.Сусід Славко отримав паском по м’якому місцю та три неділі карантину.Ковзани він все ж повернув,та кататися тепер на них вона вже цієї зими не зможе.Образа звернулася клубочком десь в сонячному сплетінні,боліла та викликала сльози.Пропало свято до 8 березня в садку,нова сукня та поїздка до бабусі з дідусем в село.А там же їй обіцяли подарувати кошеня…
Квітка відвела погляд від стелі,взяла до рук книгу принесену мамою і почала бездумно перегортати сторінки.Ніщо не радувало,нічого не хотілося…Дівчинка відвернулася до стіни і заплакала.
Маленький чоловічок не знав чим зайнятися.Зірки всі блищали,хмаринки були розпушені…Він сидів на самому краєчку молодого місяця,погойдуючи ногами і вирізав сніжинки.Там,внизу, була зима…Іноді Зіркар чіплявся за снігову хмару і допомагав їй з Вітром розтрушувати сніг.Коли вони захоплювались –над землею піднімалася справжня завірюха.А ще він любив розсипати іній по гілках і малювати з Морозом на вікнах візерунки.Та сьогодні по плану сніжинки…
Зіркар блукав по місту.Йому подобалось спостерігати за життям людей.Все тут на землі було іншим,швидкоплинним та цікавим.Люди були цікавими…Вони плакали,сміялися,раділи,сумували,були добрими і злими,мрійниками і скептиками.Люди вірили,що якщо загадати бажання на падаючу зірку,то воно обов”язково збудеться.Маленький чоловічок постійно дивувався такому.Зірки ж не падають-вони просто граються в гру,хто далі стрибне.Та тут на землі цього не знали і продовжували вірити в диво…
Зіркар пролітав над дахами будинків,над сплячими скверами та порожніми вулицями.Там ,де не світилися ліхтарі,він залишав маленькі сяючі частинки від зірочок,щоб запізнілі перехожі могли дістатися додому.Закинув теплі шматочки в гнізда під стріху горобцям,бездомним котам у підвал,білці в дупло у парку…Ніхто не повинен почувати себе непотрібним і замерзлим.
Біля одного з будинків чоловічок на мить зупинився.В кімнаті під самим дахом горів нічничок.В ліжку лежала маленька бліда дівчинка і чомусь гірко плакала.Зіркар затримався на підвіконні-щось ворухнулось у нього в середині.Вона була така беззахисна…Залишивши на підвіконні сяючий шматочок зірки,маленький чоловічок повернувся додому.
Квітка включила нічничок …Спати зовсім не хотілося…Вона була всього-навсього маленькою дівчинкою.Їй хотілося бігати,гратися,пустувати,а не лежати в ліжку цілими днями і бачити засмучених батьків.Дівча розплакалось від розпачу та безсилля.Коли сльози трохи вщухли,Квітослава помітила, як щось світиться на підвіконні.Світло було приємним і здавалося живим та теплим.Вона ще довго дивилася на нього,аж допоки не заснула.
Тепер Зіркар щоночі прилітав на те підвіконня і залишав сяючу частинку зірки.
День був погожим…Сонце розкинуло свої промінці над містом,неначе абажур.Радісно щебетали ластівки під стріхою,ніжилися на сонці коти,діти галасливо раділи травневому теплу та вихідному дню.Соняшники на клумбі під вікном повернули свої голівки до сонця,неначе вбираючи в себе кожний промінець.
Зранку приходив лікар,знову оглядав її і здивовано знизував плечима.Потім щось довго тихенько розмовляв з мамою в вітальні…Після травми минуло вже чотири місяці,кістки зрослися правильно,все було добре… Квітославі зняли гіпс,провели курс реабілітації і сказали вчитися ходити.Та все було ,як раніше-сльози,страх і поганий настрій.Чому дівчинка не ходила- не розумів ніхто.Їй приводили психолога,робили масажі,возили до ворожки-шептухи—та результатів не було.Мама часто плакала,тато заспокоював її і з тривогою спостерігав за дочкою.Квітослава розуміла їхні хвилювання,але нічого не могла змінити.Глибоко в душі поселився незрозумілий страх,який не давав їй стати на ноги.
Тепер вона не лежала в ліжку,а все частіше проводила час в кріслі біля вікна.Малювала,читала казки та гралася з кошеням,яке, все таки, привезли їй з села.А ввечері дівчинка з нетерпінням чекала таємничого вогника,який, ось уже кілька місяців,хтось залишав на підвіконні.Він проганяв її сум…Хоч не надовго…
Маленький чоловічок теж займався звичними справами-чистив зірки,розпушував хмарки,розплутував вітри та запалював ночами ліхтарики по місту.Та те віконце ,з маленькою дівчинкою ,як і раніше,тягнуло його ,мов магніт…
Якось погожого травневого вечора,Квітка задрімала,сидячи в кріслі.Мама з татом вирішили її не будити,забрали кошеня і пішли відпочивати.Зіркар прилетів залишити ,як завжди,світло на підвіконні та не втримався і поправив зісковзнулий плед.
-Це ти залишаєш мені сяючі шматочки на вікні?
Маленький чоловічок,від несподіванки впустив плед і ніс до носу стикнувся з дівчинкою.
-Ти добрий чарівник?
Квітка серйозно і уважно вивчала свого нічного гостя.
Зіркар зняв капелюха і чинно вклонився.
-Я-Зіркар,юна леді…Вибачте,що потурбував і приємно познайомитись.
Дівчинка простягнула руку і доторкнулась до нього.
-Ти мені снишся?Це не насправді?
Маленький чоловічок зітхнув і посміхнувся.
-Я самий найсправжнісінький…Просто не можна,щоб мене бачили.
Квітка задумливо зморщила носа і запитала:
-Тоді як же я тебе бачу,якщо не можна?Ти ,мабуть,точно мені снишся…Ти зараз зникнеш?
Вона так розчаровано зітхнула,що в нього пропало всяке бажання негайно летіти геть.
-Я не зникну…Хочеш я буду поряд поки ти не заснеш?
-Звичайно хочу!!!
Очі дівчинки заблищали від радості і вперше ,за стільки часу, він побачив як вона посміхається.Здавалося,наче засяяло сонце...
-Розкажи мені хто ти…
Квітка зручно вмостилася,склала під щоку долоньки і закрила очі.
Маленький чоловічок сів на підвіконні і почав свою розповідь.ЩЕ довго тієї ночі горіло світло в кімнаті під самим дахом…
Зіркар прокинувся у гарному настрої.Всі стіни його будиночку тепер були завішені малюнками,які подарувала йому Квітослава.Тепер,щоранку,відкриваючі очі,він розумів-у нього є справжній друг.
Мугикаючи під ніс якусь пісеньку,він начистив до блиску черевики,одягнув сюртук і взявся до своєї звичної роботи.Витрусив над Лапландією з Вітром мішки з сніжинками,обновив фарби на райдузі та порозчісував скуйовджені хмаринки.На душі було так гарно,що він навіть трохи з ними побавився,погравшись в «відгадай хто?».Напевно,люди на землі,ще ніколи не бачили так багато хмаринок в вигляді різних звірів та речей.А потім полетів робити головне-чистити зірки.Занурений в свої думки,маленький чоловічок чистив їх так старанно,що вони сяяли,як ніколи.
Пізно ввечері ,Зіркар повернувся додому ,забрав з будиночка якийсь пакунок і поспішив на землю.Там,ось уже на протязі трьох тижнів,його щовечора зустрічала неймовірна дівчинка.
Квітка чекала його в кріслі біля вікна.Вона більше не плакала,а з нетерпінням ждала ночі,щоб побачитися зі своїм таємничим другом.До дівчинки повернувся апетит,на щічках з”явився рум”янець,а волошкові очі сяяли щастям.Мама з татом хоч нічого і не розуміли,та не могли натішитися цим змінами.
-Привіт,чудово виглядаєш…
Зіркар опустився на підвіконня і зняв капелюха.
Квітослава підняла голову від книги і радісно посміхнулася.
-Привіт,дякую…Мені було сумно без тебе цілий день.Розкажи,що ти робив сьогодні?
Літній вітерець ледь тріпотів фіранками.Пахло спекою,акацією та асфальтом.Маленький чоловічок зручніше вмостився на підвіконні і,як завжди, почав свою розповідь.Дівчинка сиділа мов зачарована,жадібно ловлячи кожне слово і кожний жест.
-В мене для тебе є маленький подарунок.
Зіркар протягнув Квітці коробочку ,яку ховав за спиною.
Затаївши подих,дівча відкрило подарунок і завмерло.На дні коробки лежав зроблений із шматочка зірки кулон,оправлений в незвичайної краси мушлю,на золотавому ланцюжку.
-Це…це так прекрасно,що в мене немає слів.
Розчулена Квітослава притисла до грудей кулон і ,з вдячністю,подивилась на маленького чоловічка.
-Це найкращий подарунок,який мені будь-коли дарували.Дякую тобі.
Зіркар посміхнувся …
-Я хочу,щоб ти завжди носила його.Він даруватиме тобі тепло і нагадуватиме про мене.
Квітослава одягла ланцюжок і засміялася.
-А в мене теж для тебе є подарунок.Це ,звичайно,ще секрет і ти першим про нього дізнаєшся.
Дівчинка обережно спустила ноги з крісла,встала і зробила кілька невпевнених кроків.
-Бачиш,я знову ходжу!!!
Маленький чоловічок одягнув свого капелюха і простягнув дівчинці руку.
-Тоді в мене для тебе є ще дещо…Дивись…
З його долоні Квітославі до ніг посипався сріблястий пил…
-Не бійся,я покажу тобі небо…
Зіркар взяв дівчинку за руку і злетів в повітря.
Так щасливо завершилася ця історія…
Та ні,про що це я?Звичайно все тільки починалося.
Квітка знову почала нормально ходити і жити повноцінним життям.Сьогодні перший день зими і вона йде з батьками на ставок кататися на ковзанах.
Зіркар і далі чистить до блиску свої зірочки та живе у будиночку з мушель.Іноді,в вихідні дні,коли місто засинає, він спускається на землю.Насипає Квітославі в черевички сріблястий пилок і забирає до себе в гості.Вони катаються на райдузі,стрибають по хмаринках,вирізають сніжинки та розтрушують їх над землею.А ще вони чистять зірочки і розносять сяючі шматочки в маяки та ліхтарі.Потім всідаються на порозі будиночку,п’ють гарячий шоколад та грають в шахи.
В будні дні,вони пишуть одне одному листи та відправляють з Вітром.Маленький чоловічок читає їх і завжди посміхається.Квітка ,щовечора,засинаючи,стискає в долонях золотавий кулон і подумки бажає йому солодких снів.
Ось така цікава і незвичайна історія дружби.
Вигадка скажете ви…Може й так,а може й ні…Подивіться на небо-як багато там зірочок,як яскраво вони сяють.Хтось же має їх начищати до такого блиску…А коли вони будуть падати-загадайте бажання.Я вірю,що воно обов”язково здійсниться.