Де берегів високі кручі,
де сіро-синіх плескіт хвиль.
Сидів на камені могучий
козак на прізвисько Кисіль.
На березі пустім під дубом,
в задумі все його чоло.
Сидів один і думу думав,
що буде далі, що було…
Як в цьому світі білім жити,
де зло панує і обман.
Дивився він на спіле жито,
як тихо стелеться туман…
Як в річку сонечко сідає,
щоб завтра вмитим вийти знов.
А серце спомин розриває,
журба, ненависть і любов.
Пригадував він рідну хату,
і матінку біля воріт.
Як забирали у солдати
і плакав весь кріпацький рід.
Як пробирався він ночами
на Запорожжя до братів.
За мужніми яких плечами
повірити в добро хотів.
Ще пригадалися походи,
як він ординців воював.
А ще п‘янка дівоча врода,
тії, яку колись кохав.
Та не судилося побратись
і стати з нею на рушник.
У край далекий розважатись
погнав кохану кочівник.
Вона там й згинула навіки,
не повернулась до села.
Числу знущань не знала ліку,
та душу вірну зберегла…
Сидів отаман в чистім полі
і планував новий похід.
За волю і щасливу долю
він поведе козацький рід.
15.06.2016