якщо коротко, то у нього в очах протест та збентеженість,
щоразу, коли він дивиться вниз, я думаю: теж мені!
ховаючи погляд, перебираючи чужі струни,
дивлячись в бік, чекаючи на поцілунок,
набираючи номер мій лише деколи,
граючись семплами та плейбеками,
бек-вокалами.
знали б ми,
цілуючи одне одного біля метро,
слухаючи в навушниках улюблений рок,
вважаючи кожного українця за брата...
він давно носить у рюкзаку перо
і не знає, кому його передати.
в його серці свобода, він мріє ходити босим,
у його душі жар і холод, від нього дах зносить,
і кожен кущ стає йому кратним.
брати
особливі слова, сміятися й думати, нащо.
я впевнена, що хтось з його пращурів
був насправді власником ліри,
це він вигадав ту саму ліру, повір мені,
зробив її символом.
він дуже просив мене
взнати таємницю вічного складу
особливого зілля,
щоб коли він стане старим, стане сивим і
біля
щоденника зі своїм зорепадом
знав що ніхто вже не зможе його покарати.
носячи під сорочкою натільного хрестика,
за всі його помилки та протести і
за те що завжди був смішним та збентеженим
і ніяк не міг мене поцілувати.
важко знайти ту що відчує його недоліки й вади
й ту що не стане претендувати на ліру.
навіть якщо зустріне - однаково не повірить,
захлинаючись у його вірі,
тонучи в спільному вирі,
я щоразу, коли у його очах протест та збентеженість,
розумію, що треба сховатися, зникнути десь мені,
поміж нашими зимами, поміж нашими веснами,
я все думаю: теж мені! Ні, я справді думаю: теж мені!