Від нього не як від ста пробирає, а так, ніби, випила шістсот усі,
У нього карі піратські очі і зіниці як мигдальні горіхи.
Його хочеться записувати, навіки залишити у часописі,
І коли він на мене дивиться, я, ніби з лазнів, і головою у кригу.
А якщо притулитися блище до нього, то ніби спуститися до піраній,
Розчинитися желатином у солодкі молочні драглі.
Він щодня за свою перлину оживає і знов помирає
І вертається з-під уламків захоплених кораблів.
Неможливо з ним наговоритися, неможливо з ним намовчатися,
Неможливо йому не відкритися і забути всі пестощі й дотики.
Я лише подивлюся на нього і побачу у його очах усе,
Що не пишуть енциклопедії, антології та періодики.
І щоразу, коли він йде в море, не відчувши жодного краху з тим,
Що навіки бере з собою і ніколи вже не поверне,
Не шукає собі охоронців, але з ним всі назавжди під захистом,
Й кожна крапля блакитної крові проростає терновим зерням.
І коли він прийде під прапором, мов під знаком Веселого Роджера,
Нездоланний і непохитний, вже тепер не стиснений фатумом,
Я так хочу від нього творити, створювати, народжувати,
Доки всесвіт увесь існує, доки я і сама існуватиму.