Життя так склалося, що останні близько четверті сторіччя я живу у великому обласному центрі України. Це найбільший відрізок мого життя, який я прожив в одному населеному пункті. Навіть у селі Троїцькому Павлоградського району на Слобожанщині, де я народився і виріс, пройшли тільки перші мої сімнадцять років…
Близько двадцяти останніх років живу в старій частині міста, яка так і зветься – Старий Водопій. Скоріш за все ця назва походить від назви місцини, де в давні часи жителі міста, які тримали власну худобу, поїли її водами річки Інгул, що кількома кілометрами за течією впадає в Південний Буг.
Мешкаю в невеликому двоповерховому будинку, який практично побудував власними руками, в мальовничому місці. Досить лише сказати, що будинок розташований неподалік Інгулу, майже на висоті пташиного польоту над річкою, а до географічного центру міста приблизно один кілометр.
Оскільки будинок розташований на схилі, де ще до Другої світової війни було міське звалище, окрім садка на присадибній ділянці у мене нічого немає. Тому всі мої турботи віднедавна направлені саме в цьому напрямку.
Сьогодні зранку вирішив зняти залишки абрикос та запарити бражку на самогонку. Це дуже смачна штука в порівнянні з будь-яким міцним спиртним напоєм державного виробництва. А якщо сказати відверто, то добре звареній в домашніх умовах „Абрикосівці“ (ще говорять абрикотин) так звана „казенка“ і в підметки не годиться.
Після виходу у відставку та розриву сімейних стосунків з останньою дружиною в моєму житті напрочуд з‘явилося багато позитивних моментів. Наприклад, минулого тижня я вперше в своєму життя зварив варення із яблук „Білий налив“, які попідбирав із землі в саду. Спрацював фактор жадібності – жаль стало дивитись, як гниє врожай. До речі, варення виявилось напрочуд смачним. Навіть сам не сподівався га такий результат експерименту.
Підбадьорений таким результатом, вирішив послідувати словам лікаря Преображенського із „Собачого серця“ Михайла Булгакова і спробувати приготувати домашню горілку із абрикос. Благо, що в цьому році одно з двох дерев порадувало врожаєм.
Коли заліз на дерево, щоб позривати плоди з верховіть, мимоволі став свідком такої пригоди.
По стежці, що розділяє мою присадибну ділянку із сусіднім домоволодінням ідуть троє: чоловік, жінка і хлопчина років десяти. Скоріше за все молода сім‘я. Батько попереду, за ним жінка і останньою йшла дитина. Поблизу більше нікого.
Мене вони не бачили, оскільки цьому частково заважав високий паркан, а також густі віти дерев. Підійшовши до місця, де стежка круто повертає спочатку вправо, а потім вліво і переходить в довжелезні східці (до речі, півтора десятки років зроблені мною), чоловік в кутку раптом вирішив справити малу нужду. Можливо йому просто приспічило, а можливо просто спрацювала звичка, оскільки, в цьому закутку високо-інтелігентні перехожі частенько справляють малу нужду, а інколи й велику. Тим більше, що наш герой, як з‘ясувалось потім, топтав цю стежку не перший раз.
Коли він зупинився і розпочав підготовчі дії, щоб попісяти під паркан мого сусіда, його наздогнала жінка, яка зауважила, що можливо тут цього робити не варто. Відповідь була до болі переконливою – варто, бо саме тут всі завжди і мочаться…
Тут я не витримав і досить голосно та категорично підтримав прекрасну половину людства, сказавши, що дійсно не варто це робити в громадському місці та ще й в присутності жінки з малою дитиною. А потім ще й додав, що стихійний туалет практично на стежці влаштували саме такі особи, як він.
Сказати, що мої доводи спрацювали – це нічого не сказати, оскільки цю картину потрібно було бачити на власні очі, щоб вкусити весь позитив від ситуації, що склалася.
Справа в тому, що наш герой був переконаний в тому, що окрім жінки і дитини поблизу немає нікого, оскільки стежку поміж заборами було видно на кілька десятків метрів в обидва боки. Більш за те, піднявши голову в мій бік, звідки долинав голос, він певний час не міг виявити його джерело, оскільки я досить добре був замаскований гіллям і листям дерев. Тому наш герой буквально закляк на пару десятків секунд з відкритим ротом та ширінкою на півкроці, так і не встигши витягти своє господарство із, як говорив один відомий поет, широких штанин… Можливо саме в такого роду випадках у ярих атеїстів вперше проскакує іскорка сумніву в своїй непохитній правоті.
Коли все-таки йому вдалося виявити мене своїм напруженим поглядом в зеленій кроні дерева майже над своєю головою, наш герой, ще повагавшись приблизно стільки ж, таки дав задній хід. Уже спускаючись східцями, мабуть щоб зберегти добру міну при поганій грі і остаточно не впасти на черево в очах дружини і сина, повернувши голову, він прокричав мені на ходу, що йому, на відміну від мене, тут можна все, бо він тут народився і виріс, а не приїхав невідомо звідки, як я…
Я хотів було ще спитати у місцевого „вседозволенця“, а що ще в його розумінні окрім справляння нужди йому тут можна, а потім зупинив себе на півслові, щоб не урівнятися з місцевими, сцикунами…
Потім ще довго стояв на гілці і дивився вслід молодій сім‘ї, що віддалялася, та ловив себе на думці, що мені щиро жаль ту жінку і дуже боляче за хлопця, з якого може вирости ось такий же сцикун, бо за прикладом далеко ходити не потрібно…
А ще у мене болить серце за наше суспільство, в якому все більшає ось таких героїв, коли бачиш гори сміття на узбіччях стежин, доріг, у лісі, на березі річки чи іншої водойми, навіть на людних пляжах і тротуарах в центрі міст і селищ…
Як же ж багато останнім часом серед нас розвелося ось таких сцикунів…
06.07.2016