А я іду в нескошені луги,
Де трави виростають аж по пояс,
Повітря липне солодом нуги,
Розгладжую стеблинки, наче волос.
Пройдусь поміж. Цикорій, звіробій
Сплели рядно так схоже на знамена,
І тянуться мерщій наперебій,
Голівки пропонуючи й рамена.
Вдихну п’янкий, медовий аромат
(Я ним, здається, зроду не нап’юся),
А конюшина лащиться до п’ят
Стеблинням гладко вибритим безвусим.
Розкину руки - сонечку навстріч,
В долоні неба назбираю сині.
Така проста, здавалося би, річ,
Та хороше од неї й легко нині.