Як багато води витекло – пройшло більше двох років з дати мого останнього запису в щоденнику…
Але це не зовсім так, оскільки я все-таки продовжував епізодично щось писати. Зокрема листи до дітей, до Клари (Проні Голохвостої), заповіти, занотовки, замальовки… Можливо прийде час і я все те систематизую, але зараз не до того, оскільки з осені минулого року я взагалі з головою поринув у світ поезії. Вона до цього часу займає дев‘яносто відсотків мого свідомого життя і я про це майже не жалію.
За цей час, в березні поточного року, побачила світ моя перша збірка поезій „Осінній дебют“, а на сьогодні вже є в наявності більше ста сторінок нових поетичних (а іноді і не дуже) творів, які складуть (маю надію) основу другої моєї збірки під робочою назвою „Мачулівські усмішки“. Видання цієї збірки планується мною здійснити не пізніше 81-ї річниці з дня народження батька – Мачули Миколи Герасимовича, оскільки, дасть Бог, вона буде присвячена саме йому.
Повернення до ведення щоденника було спровоковано сьогоднішньою моєю 20-кілометровою велосипедною прогулянкою, яка несподівано затяглася і в процесі якої я вирішив започаткувати новий вид своєї творчості – усмішки в прозі. Цьому сприяло те, що в процесі подорожі, про яку напишу нижче, до мене прийшло усвідомлення того, що в поетичних творах я не зможу повністю передати весь колорит окремих епізодів свого життя чи роздумів.
А тепер все по порядку.
Вчора на диво цілий день йшов рясний дощ. Похолоднішало, особливо в нічний час. Сьогодні зранку із-за сірих купчастих хмар навіть визирало сонечко, але ненадовго. Дув сильний вітер. Лиш на вечір він помітно стих і я вирішив прогулятись на велосипеді.
Оскільки хлопці так і не змастили задній амортизатор мого „Джанта“, я запріг свого ветерана – „Туриста“, якого купив ще в Томаківці, де починав свою професійну кар‘єру після закінчення ВУЗу. До речі, це йому вже приблизно тридцять років, хоча й обом „жаникам“ разом приблизно стільки ж.
Я розраховував проїхати кілометрів 10-15 і це повинно було зайняти не більше години півтори. Тому мене не бентежила відсутність на „Туристі“ ліхтаря та інших пристроїв для їзди в темну пору доби. Але не так сталося, як гадалося…
Виїхав десь після дев‘ятнадцятої. Поїхав я через понтонний міст Аляудським півостровом з метою досягти миколаївської об‘їздної автодороги Херсон – Одеса в районі села Зайчівське. Багополучно дістався дач, що розкинулись за залізницею в районі залізничного мосту через річку Інгул. Сонце котилося до небосхилу, але по моїм розрахункам у мене в запасі ще було не менше години світлої пори. Мені цього було вдосталь, щоб зробити коло довжиною півтора десятка кілометрів, дві третини якого складало асфальтове покриття.
Відразу ж за залізничним переїздом я став жалкувати, що не осідлав одного зі своїх гірських „жаників“, оскільки тонкі шини „Туриста“ все глибше сідали в розкислу від дощу польову дорогу. Незважаючи на це, я продовжував їхати далі. Дивячись на захід сонця над вечірнім Миколаєвом та крутячі педалі, сам собою в голові склався чотиривіршик, який я встиг ще задиктувати телефоном своєму другові і колезі по перу Алексані:
Вечірній Миколаїв далі й далі,
а я чимдуж кручу-верчу педалі.
Та головне тут круговертю не загратись,
бо все ж прийдеться ще й додому повертатись.
Однак, невдовзі я допустив першу помилку, коли на розвилці в районі цвинтаря взяв правіше і поїхав в напрямку села. В цьому селі мені раніше бувати не доводилось, хоча я намагався слідувати тому маршруту, яким в минулому році їхав з батьком та сином Вишневськими, а також своїм молодшим сином Андрієм. Як потім з‘ясувалося, це село називається Коларівка, а помилка накинула мені до п‘яти кілометрів лишку, оскільки прийшлося зробити петлю уздовж Інгулу. Та це не головне.
Їдучи селом, я запитав двох молодих хлопців, а потім ще і літнього чоловіка, чи вірно я їду в напрямку об‘їздної дороги. Отримавши ствердні відповіді, я ще сильніше наліг на педалі. Вже потім я зрозумів, що це була друга помилка, яка стала рушійною силою для створення ще одного твору. Якби я не повірив цим особам і повернувся на розвилку в район кладовища, то уникнув би три-чотири кілометри лишку. Та і це не головне. Але все по порядку.
Доїхавши до кінця села, я практично уперся в річку, хоча молодики запевнили мене, що їдучі прямо, через чотири кілометри я дістанусь об‘їздної. Варіантів було мало – справа і попереду вигин Інгулу, а тому повернув наліво. Метрів через п‘ятсот запитав у пари осіб бомжуватої зовнішності, чи правильно їду, на що отримав таку ж ствердну відповідь і уточнення, що треба буде повернути вниз.
Однак, їхати ставало все важче і важче, на колеса налипала мокра земля… Дорога петляла і я зробив декілька поворотів, але вниз не поїхав, бо знову б уперся в річку. Так дістався до трактора, який орав цілину зліва від дороги, бо справа було поле з якимось збіжжям.
Коли я під‘їхав ближче, то звернув увагу, що трактор зупинився, а помічник тракториста витягує з-під лемешів приблизно три-чотирирічну берізку. Неподалік лежала уже виорана її сестра. Користуючись тим, що після рясного дощу луки відсиріли, підприємливі хлібодари самовільно вирішили збільшити площі своїх угідь. При цьому в декількох сотнях метрів, на другій стороні шматка землі, яка скоріш за все слугувала пасовиськом для сільчан ще з минулого тисячоліття, працював інший трактор з плугом чи принаймні намагався орати.
І ось тут я зрозумів, що приїхав. Справа в тому, що далі дорога прямувала уже поміж двох полів – засіяного і свіжозораного, а її саму розгрузили ці два монстри сільськогосподарського виробництва зарубіжного походження так, що й на УАЗику чи „Ниві“ по ній далі рухатись було проблематично. Що там уже говори за мій „Турист“…
Переді мною постала дилема – місити цю грязюку кросівками, несучи на плечах свій транспортний засіб чи брести по коліна в мокрій траві по неширокій обочині справа. Зважаючи, що на вулиці майже зовсім стемніло, останній варіант для мене показався більш прийнятним, оскільки взуття хоча і мокре але залишилось би придатним для продовження подорожі велосипедом.
Таким чином я подолав ще два-три кілометри, а діставшись нарешті асфальту, вимушений був відчищати грязюку, що забилась між рамою велосипеда та колесами, які майже не крутилися. Крім того, саме на цій ділянці моєї захоплюючої подорожі у мене народився ідея ще одного твору, тема якого раніше обговорювалась мною зі служителем церкви і моїм товаришем Ігорем Вишневським. Але ця ситуація була настільки яскравою ілюстрацією моєї позиції в названій полеміці, що рядки просто самі полинули з голови:
Я поважаю заповіді божі.
Здається, по другому і не гоже.
Але бажаю всім, зокрема, й Вам –
хай кожному воздасться по його ділам.
Я глибоко переконаний, що кожен в цьому житті має право претендувати на таке відношення суспільства до нього самого, як він відносився і відноситься до оточуючих людей.
Я згоден з Ігорем, що людина не застрахована від помилок і що потрібно помилки прощати. Однак все в цьому світі має свою межу і тільки Всесвіт та можливості Бога безмежні. А тому я переконаний, що кожна людина має не тільки право на помилку, а й право на пропорційну справедливість по відношенню до себе. Зокрема, на співмірність своїх помилок з помилками свого оточення, які в тій чи інші мірі негативно впливають на дану особу.
Ця доктрина не тільки є справедливою, але вона має велику мотиваційну складову для того, щоб люди працювали над собою з метою зменшення своїх помилок в майбутньому, що в свою чергу неминуче повинно привести в цій площині до відповідного духовного оздоровлення суспільства взагалі і до підвищення професіоналізму кожного його члена зокрема.
Поки в моїй голові крутились ці думки, я тим часом досить благополучно доїхав до повороту дороги на Миколаїв, а потім і до Мішково-Погорілового, якщо тільки не рахувати задубілих пальців рук. Таки дійсно похолодало. Холод – не тітка, тому по асфальту уже не їхав, а летів. Заодно і грів пальці, почергово стискаючи їх в кулак і навпаки, а також час від часу ниряючи на обочину, оскільки об‘їздна дорога на цій ділянці аж занадто вузька та ще й місцями м‘яко кажучи в незадовільному стані. Мені доводилося їхати назустріч руху, щоб мати більше можливостей контролювати ситуацію і убезпечити себе від наїзду в темряві попутнім транспортним засобом.
До того ж, практично всі водії, навіть на освітлених ділянках дороги всупереч вимогам ПДР рухаються з дальнім світлом фар і далеко не всі з них перемикаються на ближнє, коли навіть бачать зустрічного велосипедиста.
Отже холод підганяв. Під колесами асфальт. Коротше кажучи, не їхав, а летів, доки в світлі попутного не промайнув дорожній знак „Обмеження максимальної швидкості 90 км“… Тут мої замерзлі пальці обох рук відразу якось само собою натиснули на холодні металеві важелі тормозів…
Р.S. Подальша ділянка дороги підтвердила, що, як говорив герой Юрія Нікуліна в фільмі „Коли дерева були великими“, руки все пам‘ятають. Зокрема, незважаючи на суттєве зниження швидкості, пару-трійку ям я об‘їхати все ж не зміг, а також став очевидцем наслідків свіжої ДТП.
Р.Р.S. Однак, дякувати Богу, все обійшлося по нулям, а могло і по вісімкам…
21.04.2016