Я брошу все. Я верю в километры -
обветренные, сотканы из зла.
Так много их у матушки Деметры,
Земли богиней кто всегда слыла.
О, размотай пути ты мне, богиня!
Свет за очи, я от себя сбегу.
Спаси меня, спаси, я просто гибну,-
на душу насмотреться не могу.
Так нежно, беззащитно, радостно,
противореча трезвому уму.
Спаси меня разлукой, дальностью,
с собой воспоминаний не возьму.
В оазисах из горькой солнца цедры,
где держит гром все ливни в рукаве,
где словно великаны, версты-зебры
пасутся в запорошенной траве,-
пусть будет степь, пусть будут лес и горы,
взорвется пусть твоя земная лють,
когда на глаз лихие семафоры
дорогу мне печалью перельют!
Я кину все. Я вірю в кілометри -
обвітрені, задихані і злі.
Багато їх у матушки Деметри,
котра була богинею землі.
О, розмотай щляхи мені, богине!
Світ за очі від себе забіжу.
Рятуй мене, врятуй мене, бо гине
моя душа, задивлена в чужу.
Так ніжно, так беззахисно, так віддано,
так всупереч тверезому уму.
Врятуй мене розлукою і віддаллю,-
ні спогаду з собою не візьму.
В гірких оазах сонячної цедри,
де грім тримає зливу в рукаві,
де тільки версти, дерев,яні зебри,
пасуться в запорошеній траві,-
хай буде степ, хай будуть ліс і гори,
хай вибухне земна твоя пралють,
коли лихі на око семафори
мені дорогу смутком перельють!