По коліна снігу, щипле вуха,
Як із розповідей, що траплялися узимку.
Про тих і з тими, хто їх слуха.
Пори року у черзі,
Зникають льодяні вежі та почуття мерзлі.
Добігають зміни природні кінця,
Аж раптом зима схаменулась,
Та, побралися ті,що й не чекали вінця.
Самотньо вона обернулась,
Не схожа, сумна, ворожа,
Посміхнулась і пішки пішла.
Зупинка й далі,
перехожі - сірі, змиті водою обличчя,
Дивні істоти, що називаються людьми.
Пускають пар із рота, байдужі і німі,
Мов інваліди війни: живого створіння проти долі.
Та не сварись на них.. Вони – осиротілі,
Не вміють давати,ні приймати любові.
І йшла вона далі, не дивлячись під ноги,
Не дивлячись вперед. С закритими очима.
Її фантазія намалювала їй велосипед,
Країну мрій з великими дверима.