Я слышу этот дождь. Подкрался и... шмыг-шмыг!
По жести мокрых крыш - веселых капель ноты.
Ещё лишь миг, лишь миг, лишь миг... ещё лишь миг,
Я оглянусь назад, а это уже годы!
Уже текут века. Я вниз, к Земле, стекла
С туманности души, а может, Андромеды...
И в мантии дождя, фигуркой из стекла,
Пришла к живым своим, о мёртвых помня веды.
Целую лес и дол, по бедам не скорблю.
Скрипач струной дождя извлёк из серой мути:
Я дерево, я снег, я все, что я люблю -
Возможно, в этом знак моей высокой сути.
05.08.2016
Послухаю цей дощ. Ліна Костенко
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі, чи може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все що я люблю.
І може, це і є моя найвища сутність.