тобі здається, що ти знаєш мене,
а я лише не спростовую твоїх здогадок -
я просто не люблю розчаровувати людей у їх зарозумілості,
ти бачиш мене дитиною, що ж... я не відкрию тобі своєї душевної зрілості,
не покажу, що вже не дитина, не бачу сенсу доводити очевидні речі,
тобі здається, що ти знаєш мене, що ж, нехай так і буде,
тобі здається, що я просто складаю лахміття до купи, а я готуюсь до втечі,
до речі, щодо мого дитинства, про нього ти теж небагато знаєш,
так чи можеш ти говорити, що ми близькі, не пройшовши етапи душевних розмов?
чи можеш ти називати мене "моя...", не пройшовши мою болючу стадію дотиків?
ти робиш висновки рано, занадто рано, бачиш лише основу,
не помічаючи крихких деталей, сплутаних між собою дротиків,
надламаних камінців, важку брилу думок, та гладесенькі стрічки нечастого спокою.
тобі подобається думати, що ти знаєш мене, та ти навіть не намагався дізнатись,
вважаєш себе до чортивків розуміючим, проникливим, я не з тих, хто буде переконувати в протилежному,
бачиш мене маленькою, ти не знаєш, що все життя намагалася бути високою,
вважаєш мене пихатою, коли я відмовляюсь від допомоги, а я усього-на-всього намагаюсь бути незалежною.
я не хочу бути частиною твоїх обмежень
тобі здається, що ти знаєш мене...
так, тобі просто здається.