Здається, світ приліг відпочивати,
У мріях срібла не згадавши дня,
Йому наснилась вічно юна мати,
Її бажань невчасних дивина...
Вона ходила, розчесавши коси,
По плечах розпустивши сивину,
І медом пахли ті серпневі роси,
І кликали вернутись у весну...
Раділа мати сонячним світанкам,
Безодню неба слухала живу,
Всміхалася незайманим серпанкам
І мову чула смачну, дощову...
Тій радості не вистачає сили,
Щоб озирнутися на погляд поколінь,
Безсилий день, і ніч така безсила
Вдягтися у яскраву неба синь...
Відчути серце і осінні грози
Під крик біди, зухвалий і терпкий,
Підняти пам"ять, що давно в облозі,
Народе мій, якщо ти ще живий...