Ніжним сяйвом перлинним надія несе
Устремління мої вище неба,
Де слова Одкровення, як правда, ясні,
Серце кличуть, Отець, до Тебе.
Я Тебе засмутила не раз і не два,
Кожен день – безкінечністю тисяч
Не потрібних нікому дій з присмаком зла,
Яким з боєм надати відсіч
Намагалось старанно сумління моє,
Оптимізмом знов гріючи душу…
Як бадьоро воно зараз істину ллє
В область серця – тепер не порушу
Ці слова дорогі відтепер і вовік,
Запишу на скрижалях мозку,
Щоб в момент зі свідомості з успіхом зник
Образ бажаний – грішного лоску.
Збережу ці слова і щосили життям
Докажу їх правдивість, як вмію!
Існування моє промине каяттям,
І в собі - Божим Промислом - вірю,
Стародавню людину я скрию!