Петя Дубарова
МОРСЬКА КАЗКА
Здається, мене штовхають у груди хвилі своїми мокрими холодними чолами. Моїм зболеним очам ще видно чорні мідії, що повернулися до моїх ніг своїми гострими краєчками. В животі мені тяжіє від проглинутої морської води. Вона нуртує, підкочується до горла. Можливо, невдоволена тим, що я прирекла її на темноту і тісноту. Наче смертельно втомлені риб’ячі зябра, лежать мої опущені руки. Повіки мої обважніли від солі і води, але їх годі заплющити.
Чим я образила море? Чому воно так жорстоко випило мою силу до останньої краплі? Чому воно зробило мої губи синіми-синіми, кольору своєї глибочині?..
Втомлені повіки ковзають теплом по зіницях. Засинаю...
Я лежу на хвилях з розплющеними очима. Нехай несуть мене деінде. Між пальців надокучливими темними змійками заплітаються сині і чорні водорості. Сонце неначе торкнулося моєї спини гарячою долонею. Але раптом обертаю погляд до берега: «Море, зачекай, поверни мене!»
Руки мені терпнуть. Знехотя хапаю одну високу хвилю і відчуваю, що повітря мені скінчується. Потопаю. Солона вода миє мої широко розплющені очі. Тіло сильно вдарилося об щось. Непритомнію. Але я дихаю, дихаю! Повітря гостро свистить між моїми ніздрями і легенями.
То куди я потрапила? Мені страшно! Як все це швидко сталося. Придивляюся до ніг. Невідь звідки лине струмок світлини і повзе по стінах мого лігва. Тепер помічаю, що перебуваю всередині величезної і холодної посудини. Полохливо торкаюся дна. О, це амфора! Але перше моє зачудування знов змінюється на жах: «О, ти, дурнувата, жорстока амфоро! Нащо ти мене поглинула? Щоб побачити, як бавно і стражденно помиратиму від голоду й спраги? Чому сховала й не дозволила морю мене втопити!?» Я стискаю долоні в кулаки і б’ю у високі товсті стіни. Намагаюся видертися нагору, дістатися отвору, який бозна чому заткнутий. Але намарно я дряпаю і стукаю, намарно кричу і плачу. Нема кому почути мене. Падаю на дно смертельно втомлена і потопаю в глибинах несвідомості... Знов прокидаюсь, налякана. О, як сильно болить мені тіло. Але дивно — воно начебто змінило свою форму. Заплющую очі. Відчуваю, що зменшуюся, зменшуюся. Чи мені бракне повітря? Ні, хочу води. Амфора несподівано схилитнулася. Отвір її з тріскотом відіткнувся, і наче чиясь груба долоня викинула мене у воду. О, яке дивовижне плавання! Голова болить від сильного удару. Здіймаю руку, щоб доторкнутися до неї. Жах! Замість рук бачу хирляві риб’ячі зябра. Так, ціле тіло моє тепер риб’яче. Чому море так бавиться з моєю беззахисністю? Чому з людини воно обернуло мене на дурнувату рибу?
Та сама груба долоня штовхає мене кудись. Піді мною простягаються морські пустелі з мертвими пісками. Подібні до чорних широко розплющених очей, поглядають на мене страхітливі мідії. Якесь химерна істота з бридкими слизькими ногами задивляється на мене і усе ворушиться, наче кличе мене до герцю. Заплющую очі. Не хочу більше нічого бачити. Але раптом моє риб’яче тіло торкається дна. Роздивляюся. Бачу себе наче в якійсь чудернацькій залі. З усіх боків — хащі синіх водоростей. Одні простягають уверх гінкі руки і легко тремтять. Інші розправляють величезне листя, схоже на вітрила, зшиті з ніжно-синього шовку. В їхній тіні пісок видається фіалковим. Кілька рожевих медуз відокремлюються від тої тіні і випливають нагору, легкі і прозорі, наче пухирці повітря. Один довірливий морський коник сідає переді мною і дивиться на мене своїми чорними скляними очима.
Край мене пропливають строкаті табунці риб. Аж раптом у риб’ячому світі здіймається паніка. Щось жилаве й велике хапає мене і тисячі інших. Воно впивається мені в тіло, душить мене. Зрозуміла. Рибальське судно закинуло свої сіті. Тепер я загину в них, як і мільйони риб. Яка все ж таки жорстока людина! Як безжально вона грабує морські глибини. Тепер я знаю, чому море ображене. Віки поспіль воно змушено терпіти — бути закованим у заліззя тисячі причалів, бути розрізаним по дну багатьма кораблями, віддавати на поталу свої води. Більше нічого не бачу. Я лежу — бездушна риба. А рибалки зовсім не знають, що убили мене — людину з риб’ячим тілом. Може, коли й з ними море вчинить так само, як зі мною. Тоді їх уб’ють інші люди, які не знають, що вони є вбивці не моря, а самих себе.
Прокидаюсь. В голові мені тяжіє сон. Переді мною смиренне і тихе лежить море.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Петя Дубарова
МОРСКА ПРИКАЗКА
Сякаш още блъскат вълните студени мокри чела в гърдите ми. Преуморените ми до болка очи като че още виждат черните миди, обърнали остриета към нозете ми. В стомаха ми тежи погълнатата морска вода. Тя се бунтува, повдига се към устата ми. Недоволна е може би, че съм я затворила на тъмно и тясно. Като уморени до смърт хриле на риба лежат отпуснати ръцете. Клепките тежат от солта и водата, но не се затварят.
С какво ли обидих морето? Защо то така жестоко изпи и последната ми капка сили? Защо направи устните ми сини, сини, като цвета на дълбината си?...
Уморените клепки близват с топлина зениците. Заспивам...
Аз лежа върху вълните със затворени очи. Нека ме носят нанякъде. Между пръстите ми като досадни тънки змийчета се заплитат сини и черни водорасли. Слънцето сякаш е допряло до гърба ми горещата си длан. Но изведнъж обръщам очи към брега: «Море, чакай, върни ме!»
Ръцете ми изстиват и отказват да се движат. Без да искам, захапвам плътта на една висока вълна и въздухът ми свършва. Потъвам. Солените води мият широко отворените ми очи. Тялото ми се удря силно о нещо. Пропадам някъде. Но аз дишам, дишам! Въздухът остро свисти между ноздрите и дробовете ми.
Но къде попаднах? Страх ме! Колко бързо стана всичко. Поглеждам към нозете си. Незнайно от къде потича струя светлина и полазва край стените на леговището ми. Сега забелязвам, че се намирам в огромен хладен съд. Докосвам плахо студеното дъно. О, това е амфора! Но първото ми учудване е заместено отново от ужас: «О, ти, глупава, жестока амфора! Защо ме погълна? За да видиш как бавно и мъчително ще умра от глад и жажда? Защо ме скри, а не остави морето да ме удави!?» Аз стискам в юмрук дланите си и удрям високите дебели стени. Помъчвам се да се покатеря нагоре, за да стигна отвора, който, кой знае защо, е затворен. Но напразно драскам и удрям, напразно крещя и плача. Няма кой да ме чуе. Падам на дъното уморена до смърт и потъвам в дълбините на безсъзнанието... Отново съм будна и ужасена. О, колко силно ме боли тялото. Но странно - то сякаш изменя формата си. Затварям очи. Чувствувам, че се смалявам, смалявам. Но въздухът ми ли свършва? Не, искам вода. Амфората неочаквано залитва. Отворът й с трясък се отваря и сякаш нечия груба длан ме изхвърля във водата. О, колко е странно плуването ми! Главата ме боли от силен удар. Вдигам ръка да я пипна. Ужасно! Вместо ръцете си виждам две жалки рибешки хриле. Да, цялото ми тяло е рибешко. Защо морето така се подиграва с беззащитността ми? Защо от човек ме превърна в глупава риба?
Същата груба длан ме тласка нанякъде. Под мен минават морски пустини с мъртви пясъци. Грозни миди ме поглеждат, приличащи на черни облещени очи. Някакво странно животно с гадни плъзгави крака се заглежда в мен и цялото се разтърсва, сякаш ме предизвиква да се бием. Затварям очи. Не искам да гледам повече нищо. Но неочаквано рибешкото ми тяло се докосва до дъното. Поглеждам. Намирам се в някаква чудна морска зала. От всички страни - гора от сини водорасли. Едни протягат нагоре гъвкави ръце и потреперват леко. Други разперват огромни листа, приличащи на ветрила, съшити от нежносиня коприна. В сянката им пясъкът изглежда теменужен. Няколко розови медузи се отделят от тази сянка и изплуват нагоре, прозрачни и леки като мехури въздух. Едно доверчиво морско конче каца безшумно пред мен и ме поглежда с черните си стъклени очи.
Край мен преплуват пъстри ята риби. Но изведнъж сред рибешкия свят настъпва паника. Нещо жилаво и здраво грабва мен и хиляди други. То се впива в тялото ми, задушава ме. Сега разбирам. Рибарски кораб е спуснал мрежата си. Сега и аз ще умра в нея както милиони риби. Колко е жесток човекът! Как безмилостно ограбва морските дълбини. Сега разбирам защо морето е обидено. Векове наред то е принудено да търпи — да бъде заключвано в оковите на хиляди пристанища, да бъде разрязвано от дъното на много кораби, да бъдат ограбвани водите му. Повече нищо не виждам. Аз лежа — бездиханна риба. А рибарите съвсем не знаят, че са убили мене — човека с рибешкото тяло. Може някога и с тях морето да постъпи както с мен. Тогава те ще бъдат убити от други хора, които също не ще знаят, че са убийци не на морето, а на самите себе си.
Събуждам се. В главата ми тежи сънят. Пред мен смирено и утихнало лежи морето.