Сад
В епоху стресів, гуркоту і реву,
вручну, як за Гомерових часів,
висаджую і я свої дерева
на відстані від царствених садів.
Хоча мій шмат не зовсім з неудобів,
та як наткнусь на камінь, спробуй зруш.
Все ж вірю в те, що цвіт розкішний пробі
посиплеться в глибини ваших душ.
Мої потуги теж не витребеньки,
бо і мені безсмертні солов’ї
щебечуть із гілля дубів Шевченка,
з чарівності Тичинових гаїв.
Та ж сама і в моїй душі тривога,
хоч саджанці цупкі малі на зріст.
Але й моє покликання від Бога
й синівський у моїх тривогах зміст.
Мій сад колись також примітним стане,
як все, що на добро на цій землі,
на заздрість недолугим графоманам
і непідвладний гусені і тлі.
Я, може, звідси вже далеко буду,
там, де нема ні щастя, ні біди.
І, звісно, не лише вкраїнським людям
світитимуться сонячні плоди.
––