Саме цим словом з давніх давен я звик називати хронічних алкоголіків. Таку особу можна визначити за зовнішністю на перший погляд і навіть неозброєним оком, оскільки переважна більшість таких істот має характерний синюватий колір шкіри. При цьому ступінь концентрації відповідного пігменту залежить від особливостей організму кожного конкретного представника цієї касти та ступеню його заспиртованості. А все починалося так.
Сьогодні з самого ранку поїхав на один з продуктових ринків міста, щоб поповнити їстівні припаси своєї фортеці. Оскільки Сашко кілька днів тому помандрував до Києва на пару тижнів по роботі, а Олексій збирався приймати участь в якомусь черговому святі спорту з демонстрацією свого спортивно-оздоровчого старослов‘янського тренажера „Правило“, то помічників у мене не виявилося. Однак я й сам справився напрочуд швидко. Можливо тому, що продуктів купив небагато. Все вмістилося всього в трьох поліетиленових пакетах не самого більшого розміру.
Повертаючись до свого авто, яке я припаркував неподалік в тіні крони дерева, на трамвайній зупинці я став свідком такої життєвої драми:
Особа жіночої статі і доволі пом‘ятої зовнішності з характерним синюватим кольором шкіри щось силилась зрозуміти з того, що їй пояснювала жіночка, яка сиділа на лавці і чекала на транспортний засіб. Оскільки я спеціально не зосереджувався на цій події, то все, що сталося, моя пам‘ять фіксувала півсвідомо і схематично. Пам‘ятаю лише, що я звернув увагу на фразу жіночки, яка зводилась до того, що це ринок „Колос“, а Центральний ринок знаходиться в іншій частині міста. При цьому вона виразно вказувала рукою в ту сторону, де повинен був знаходитися потрібний нічній феї, яка ще не зовсім прийшла до тями, ринок.
От, власне кажучи, і все. Зовнішність однієї героїні і одна лише фраза іншої зробили своє. Як сказав хтось з невідомих, процес пішов. В моїй голові сам собою завертівся сюжет нового твору, гумористичного характеру. За ті кілька хвилин, які знадобились, щоб дійти до машини, уже навіть окреслився її початок:
Проснулась вранці… Де, не знаю,
хоча лягала вчора скраю.
Була вже пізняя пора,
біля Івана, чи Петра…
Ще не більше п‘яти хвилин мені знадобилось, щоб доїхати до брами своєї фортеці, а розвантаживши припаси та помістивши їх найтендітнішу частину до льоху під назвою холодильник, хвилин через 10 – 15 я уже сидів у альтанці з винограду, зробленої мною кілька років тому своїми руками посеред саду площею в пів-сотки, і писав…
Ще через півгодини світ побачила нова усмішка під назвою „Треба похмелитись“, досить пристойних розмірів та змісту, але це вже на розсуд читача. Тут варто лише додати, що цей випадок став ще однією яскравою ілюстрацією процесу віршопису (автором цього ексклюзивного терміну прошу вважати мене особисто), про який я тільки-но написав минулої ночі в своєму попередньому творі „Секрети віршопису“.
До того ж в цьому творі я фактично завіршував конкретний епізод свого життя. Суть цього епізоду зводиться до наступного. Я проснувся серед ночі від того, що в моїй голові крутились-вертілись кілька рим чи навіть катренів на відповідну тему. Гріх було не ввімкнути настільну лампу і не занотувати той нічний кошмар. Ось в таких муках і народився твір „Секрети віршопису“, а через годинку я вже спав сном немовляти…
20.08.2016