Віддаючи данину пам'яті Миколи Леонідовича, пам'яті його сина, пам'яті матері М.Л.; взагалі, віддаючи шану - данину пам'яті тим з родини Левчуків, які, майже в одночассі, пішли із життя, під великим враженням від всієї цієї гіркої скорботи; висловлюючи глибокі і щирі співчуття дітям М.Л., його дружині Любові Константинівні, я спробував написати вірш пам'ять - реквієм по померлим у вигляді жалобної пісні-плачу.
Але спочатку скажу декілька слів про М.Л.
В 90-х р.р. мені довелося зустрітися кілька разів з М.Л., поспілкуватися з ним. Мені імпонувала його щирість, теплота, бажання завжди піти людині назустріч у вирішенні її справ. Не кожен міг його спочатку і зрозуміти, така була у нього незвична манера розмовляти. А в мене син так розмовляє, тож я усе відразу розумів. І в першій же зустрічі з М.Л. необдумано примінив ту лексику, той стиль, який бувало приміняв іноді при розмові з сином; вважайте передражнив М.Л. А слово - не горобець, його не повернеш. Я аж завмер від своєї халепи. А він на мене подивився-подивився, та як пирсне сміхом( а перед цим усмішка була на все обличчя; дай Боже усім уміти так посміхатися). Чомусь цей епізод відклався у мене на все життя.
Кілька разів зустрічався з М.Л. на заводі ім. "Кірова". Пам'ятаю одного разу дочка дала мені на прохідній пляшечку газованої води, холодної. Повертаючись у цех, зайшов у приймальню по своїх справах. А кабінет М.Л. відчинений; літо, спека. А він якраз був один. Я зайшов: М.Л., воду будете пити? - Та куди її вже пити, і так духота; он графин повний. - Так у мене холодна, тільки-но дочка передала. -А, раз так, то давай. - Бере дві склянки, підставляє. Відкриваю пляшечку, розливаю. Вода газує, прохолодна; ми п'ємо, з задоволенням. Спасибі, - говорить, - оце молодчина. З чим прийшов? По що? - Та ні по що, - відповідаю. - Зайшов до секретаря по своїх справах; кабінет відчинений, ви вільні, бачу; ото й заглянув до вас; а в руках у мене холодна вода, ото й вирішив зайти по старій пам'яті і запропонувати вам води. -І знову посмішка, щирий сміх, від душі. - Ну хоч один нічого не просить, - говорить,- ще щось і приніс; а то все дай та дай, приходять. - На тому і розійшлися.
Ще в степу, на городах за МРЕО, бачились одного разу. Поздоровались. Я вже не пам'ятаю, кому і скільки з дітей було рочків, як вони виглядали.
Це мої спогади про особисті декілька зустрічей з Миколою Леонідовичем в минулому, в прошлому не тільки столітті, а й в тисячолітті, від яких в мене залишилися теплі відчуття. Пишу оце все не з романів, а від щирого серця.
Свого листа я хочу закінчити двома рядками нашого великого батька - Тараса Шевченка, які трішечки розширив, додавши два рядки.
Пам'ять М.Л.,його життя,- заслуговує щоб їх викарбували на меморіальній дошці на будинку колишнього РУСу, чи ще десь. Але це вже справа нашої місцевої влади: де, і що, і як.
Ти - серед нас: в житті, у герці!
Твоє життя, як на долоні!
Бо раз добром нагріте серце, -
То ввік воно не прохолоне!!!
Хай буде на кшталт:
Минину и Пожарскому -
Благодарные потомки.
Плач МаДонНи(МАтері, ДОНьки, дружиНИ )
Надворі вже і вечоріє,
Сиджу одна я у квартирі.
Нема кого мені стрічати,
Нема кого і обійняти.
Тільки портрети на столі
Стоять, обвиті чорним бантом.
Порою тяжко так мені,
Кольне у серце бува раптом.
Сиджу, портрети розглядаю,
З живими наче б розмовляю.
Пішли всі троє із життя,
Не буде їм вже вороття.
Здається ж, зовсім ще недавно
Жили щасливо, мирно, гарно.
Дітей у школу споряджали,
На працю з батьком поспішали.
Життя — не легка це дорога.
Спасибі мамі, нам підмога.
Вона на вечір нас чекала,
На стіл скатерку накривала.
І дружно всі за стіл сідали,
Про свої справи сповідали,
На завтра день свій планували,
Приємних слів на ніч бажали.
Мене вже мама не зустріне,
Мене вже більше не обійме,
Не спросить вже: "Як у вас справи?
Кому підбавити ще страви?"
Короткочасне, як видіння,
Павлуші ніжок тупотіння
Мені вчувається порою...
Та вже давно він не зі мною.
Його я кроків не почую
І рідній запах не відчую.
Сказав він так:" Є в мене батько, мати!
Країну й рідних йду я захищати!"
Та борт їх не досяг своєї мети,
У небі Луганська вони полягли.
Якби ж то в мене були руки-крила,
Тебе я, сину, в небі підхопила б!
Тебе я не зустріну на рідному порозі.
Одна лиш думка гріє: десь, там ти у дорозі.
Мандруєш у світах, високо в небі,
І думками я лину вся до тебе!
Бува ж, так серце гірко защемить,
Неначе-би наповнилось отрути.
О, сину, сину! Встань хоча б на мить!
Дозволь до свого серця пригорнути!
О сину, сину! Рідненький мій!
Своєї долі не минути.
О, сину, сину! Синку мій!
Тебе мені вже не вернути!
А муж то мій! О, Колю, Колю!
Як же так трапилось з тобою?
Знегоди так тебе уже дістали,
Що й серце бідне битись перестало.
Було в житті у нас усього;
Та ми завжди удвох йшли в ногу.
Наші серця друг друга покохали,
І спільну путь з тобою ми обрали.
Ніколи ти в "чулок" не клав доходи,
Сім'ю і друзів вів ти в турпоходи.
В динаміці ти був ввесь час і в дусі,
І панував ритм трудовий у РУСі.
Як працював ти на посаді мера,-
Для Токмака була це нова ера.
Підтримував колег передові ідеї,
Рішуче відмітав нападки прохіндеїв.
От зараз йде малеча, йдуть дорослі
у тіні лип по Революційній.
А скільки ж ти натхнення вклав, й без злості
Сміливий задум втілив у життя,
Щоб на проспекті зелене буяло віття!
Ти - серед нас: в житті, у герці!
Твоє життя, як на долоні!
Бо раз добром нагріте серце, -
То ввік воно не прохолоне!!!
Не гуджу світ я, не нарікаю долю,
Несу свій хрест тяжкий. І мучаюсь я, й каюсь.
Та віри праведної ніколи не зрікаюсь,-
Уся, що діється в житті, на все Господня воля.
Як прийде ж той славетний час, і стулить Бог повіки,
Душа моя голубкою порине в небо.
Тоді з'єднаємось з тобою, Колю, ми навіки.
А нині.... лину тільки думками до тебе.
Ось вже й в кімнатах зсутеніло.
Як пусто у квартирі нині.
Не прийде муж, не зайде мати,
Не буду сина вже стрічати.
За стіл присяду іноді,
І вас усіх ще виглядаю.
І так не віриться мені,
Що вас в живих уже немає.
Ви лежите всі поруч на погості.
Провідати ходжу я вас як в гості.
Вітрець із степу стиха повіває,
І вічний покій ваш він схороняє.