Я боюся себе...я від себе тікаю...
Та хіба утечеш ти від власних думок?
Я у кожний куточок душі зазираю...
Зупинитись мені б...та прискорюю крок...
Коли в морі життя дало тіч твоє судно,
Кращий щит для душі - то твій дім і рідня...
Я в бузкових димах, нескінченності буднів,
Не прожила без віри у світі ні дня...
І наскільки я грішна, хай Бог мене судить
(Я, напевне, занадто любила земне),
Та втомилась від того, що деякі люди,
Надто липко і гріють, і люблять мене...
До землі прихиляє смертельная втома,
Я іду через біль...я крізь сльози сміюсь...
Хочу знати я те: ким у світі ведома?
Бо не знаю себе...і буває боюсь...
Задаремно шукала у фальші реалій...
Витікає життя, наче мед по ножу...
Я боюся тогО, що все далі і далі,
Утікаю від себе...від себе біжу...