З (ще не)написаної книги
про чудовиськ
Коли тобі важко, їж крижовник. Терпкий і зелений. Тихо і не привертаючи до себе зайвої уваги. Хоча крижовник їсти не так і легко. Бо в тебе занадто гострі пазурі і великі лапи. Бо ж ти чудовисько.
Коли ти чудовисько, воно все не надто легко. Але скаржитися не можна. Рюмсати теж не можна. Можна сидіти, обхопивши коліна лапами, і дивитися в траву. Трава досі зелена і п’янка. Та лягати в неї теж не можна. Бо ти чудовисько. Або перечепляться, або нападуть. «Чому це ти тут лежиш? Знов щось замислила?»
Мислити ти теж не маєш права. Бо мислиш ти завжди неправильно, по-дитячому і неконструктивно. Точніше, говориш. Ти думаєш, що ти і справді дитяча, і мислиш мовчки. Добре, що хоч хутро довге, заплутуєш в нього думки і тихо крапаєш.
В траві вдосталь волошок і суниць. Ніхто не помічає солоні озерця прозорих та інших рідин.
Хоча краще не розчісувати думки до крові. Бо сплутає з суницею, скуштує, а потім таки вб’є тебе, що ти всюди залишила власні сліди, що ж ти за людина, вже й суниці не скуштуєш.
Тому ти тихо їси крижовник і плачеш всередину.
Бути чудовиськом не так і погано. Головне знати основні правила поводження з людьми. Не простягати лапу – сильно вдарять. Не говорити вголос (знову ж вдарять), не всміхатися.
Добре, що в тебе добре хутро, і ніхто не помічає потворних рубців на лапі. Та ніхто й не просив твоєї лапи, сама простягала.
Поки ти їси крижовник, приходить людина і розказує, як добре, що ти не обтяжуєш її «скаженствами з голів». Шкода, що у вухах хутра менше, ніж на лапах, – думаєш. І приречено всміхаєшся. – Звісно, добре, звісно, так.
Скоро ти зведеш себе до цих кількох слів, приречених посмішок і затерплого присмаку аґрусу на губах
Та це і так небачена розкіш як на чудовисько.