Ми днем сварились дощовим,
хмурніли наші лиця:
„Ні, ми друг друга не поймем!
Ні, нам не зговориться!“
І, подавивши стук сердець,
клялись, обидва вперті,
що остаточно це, кінець,
що вороги до смерті.
Під дощ, що падав з висоти,
не в силі обернутись,
направо я, наліво ти,
пішли, щоб не вернутись.
Утік від тебе ледь живий
до себе я, додому…
І не важливо, хто правий,
кінець, кінець усьому!
Ввійшов один в порожній дім,
запер замок ключем.
Упали хмари через грім
униз рясним дощем.
Ураз згадав, як ти ідеш
без хустки, без зонта.
Босоніж по воді бредеш,
а в серці пустота…
І, плащ схопивши, без вагань,
під громовержця скрипи,
крізь дощ помчався і туман
тебе спасать від грипу.
08.09.2016
* Спроба перекладу чи за мотивами твору Расула Гамзатова „Мы ссорились дождливым днем…“